Новини

ОЛЕНА БЕТЛІЙ: «ВИ МАЄТЕ МОГИЛЯНКУ ТАКУ, ЯКУ САМІ ТВОРИТЕ»

Олена Бетлій, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії НаУКМА, директор Центру польських та європейських студій у 2008-2013 рр., випускниця НаУКМА 1999 р. розповідає, як обрала фах історика, якою була Могилянка в середині 90-х та яке місце посідає сьогодні Україна у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі.

 

- Як Ви обирали спеціальність, чому зупинилися на історії?

- Відповідати на це питання можна по-різному: шукати покликів душі, пояснювати контекстом або ж визначити усе одним словом «випадок». І кожна з цих відповідей матиме зерно правди. У 1990-ті існував загальний вступ на факультет гуманітарних наук, а потім уже студенти самі обирали напрямок підготовки.

І сталося так, що коли я стояла у черзі на запис, за мною відбулася цікава розмова. Тетяна Аркадіївна Балабушевич розповідала моїй однокурсниці, яка стояла в цій самій черзі за мною, про перспективи могилянських істориків, які ті отримають в Дипломатичній академії України, яка тоді якраз засновувалася при МЗС України. Оповідь була такою райдужною, що я змінила своє попереднє рішення записуватися на культурологію і вирішила скористатися порадами, адресованими не мені, про що, думаю, ані Тетяна Аркадіївна, ані кафедра історії, ані Дипломатична академія не пошкудували.

Історія мала своє продовження вже в середині нульових, коли моїм першим постійним місцем роботи стала саме Дипакадемія. Щоправда, пропрацювала я там аж рік, а потім мене спокусили Центром польських та європейських студій на постійну роботу в НаУКМА.

 

- Чому Вас привабила Могилянка?

- Ми говоримо про середину і другу половину 90-х років, тоді, звичайно, Могилянка вже мала свій позитивний імідж. Вже тоді Академія була відома як альтернативний університет, зорієнтований на захід; університет, в якому плекаються цінності Liberal Arts, притаманні західноєвропейській освіті. Звичайно, це приваблювало і сюди хотілося вступати. В першу чергу Могилянку відрізняла наявність насиченого студентського життя. Зокрема, в Академії був осередок Асоціації європейських студентів AEGEE (його могилянці втратили вже на початку нульових). Завдяки цьому осередку університет був інтегрований в європейське студентське життя. В середині 90-х поїздки за кордон до інших університетів тільки починалися і завдяки осередку AEGEE дуже багато могилянців мали можливість долучатися до спільного міжнародного студентського життя. Вони брали участь у конференціях, заходах, їздили до літніх шкіл в Європі, а також організовували подібні заходи в Могилянці. Участь у цій організації була хорошим, сильним стартом для тих, хто хотів пізнати Європу. У такий спосіб з’являлися нові знайомства, контакти, вивчалися іноземні мови, культура, політична ситуація різних країн. Водночас, так прищеплювався європейський студентський стиль мандрів – автостоп і проживання в хостелах.

У ті роки також закладалось Спудейське братство, яке функціонує до сьогодні. І, звісно, не можна не згадати Студентську колегію, яка тоді робила чимало для відстоювання інтересів студентів.

Однією з ініціатив СК був проект, в якому і я, разом з колегами-філологами, взяла участь – журнал «Центр Європи». Редактором цього журналу був тоді магістрант, а тепер багатьма шанований викладач – Ростислав Семків. Не бракувало нам тоді і розваг. Адже якраз складався річний календарик могилянця: від посвяти у студенти через день Академії, св. Андрія, різдвяний вертеп, день усіх закоханих... до конвокації – і кожен з цих днів супроводжувався відповідною студентською забавою (іноді й на всю ніч в КМЦ).

Частиною життя могилянців була і практика принаймні тимчасового працевлаштування. Багато хто отримав перші навички роботи в західних компаніях, будучи ще студентом. А можливим це було завдяки активній роботі Центру працевлаштування, діяльність якого не обмежувалася щорічними Ярмарками кар’єри, а включала в себе постійний пошук потенційних роботодавців, пропозиції яких вивішувалися на дошці оголошень в 1-му корпусі. Завдяки Центру і я знайшла свою першу роботу.

Сьогодні часто доводиться чути нарікання студентів: «Могилянка вже не та». Це мене дивує. Що значить не та? А яка та? Ви маєте Могилянку таку, яку самі творите. І якщо вона не така, як у 90-ті, то саме тому, що та Могилянка – це результат студентської активності Юри Рощенка, Галини Соловій, Катерини Сідаш, Олексія Нечая, Романа Качура, Олі Вальчук, Ростислава Семкова, Олени Богданової, Максима Саваневського, Андрія Прокопчука та багатьох інших. Вони генерували ідеї і їх втілювали. Так що, якщо хтось має якісь нарікання на могилянське студентське сьогодення, то нехай замислиться і про власну активність у межах КМА.

 

- Чим складна і чим цікава професія історика?

- Мій вчитель і науковий керівник, професор Михайло Володимирович Кірсенко часто нагадує, що чим більше займатися історією, тим більше вона засмоктує. Минуле дає перспективу, контекст, безліч прикладів людських історій, вчинків – це цікаво. З іншого боку, це і надзвичайно складна виснажлива робота. Вона вимагає високої самодисципліни, суворого time-managment і дисципліни мислення. Професійний історик повинен вміти шукати джерела, ставити до них питання і отримувати відповіді. Це передбачає дуже багато копіткої роботи в архівах і бібліотеках. Матеріалу для досліджень, звичайно, море, і важливо вміти себе зупинити, знайти певний баланс, бо досліджувати можна безкінечно. Окрім того, сьогодні від хорошого історика очікується не перенесення в текст дослідження знайденого в джерелах матеріалу, а їхнє концептуальне осмислення, вміння подати аналітичну, а не описову реконструкцію подій минулого. Це в свою чергу передбачає грунтовної обізнаності із доробком як вітчизняних, так і зарубіжних колег; публікації в зарубіжних академічних журналах, виступів на міжнародних конференціях – тобто інтегрованості в світове академічне середовище. В наших умовах це все ще нелегко, але уже можливо. І частка цього «можливо» достатня, щоб унеможливити одвічне скиглення багатьох істориків в Україні про те, що доробок зарубіжних колег тут недоступний, або що необхідні джерела є в зарубіжних архівах, які недоступні. Якщо ви про таке прочитаєте у вступах до дисертацій сучасних істориків, то знайте, що автор – або ледащо і не скористався безліччю можливостей отримати наукові дослідницькі гранти, або брався за дослідження не розуміючи того, що починати його мав із питання: а чи я зможу проаналізувати необхідні для написання роботи джерела? Окрім того, історик – це той, хто вміє жити щонайменше в двох епохах: у своїй власній і в тій, яку досліджує. І часто буває так, що досліджувана доба стає зрозумілішою і ріднішою. Стосовно цього часто думаю, що найбільша біда історика – власне, безпорадність із розумінням сучасного йому суспільства. Звісно, що сказане – це моє розуміння того, що означає професія і фаховий історик. Можливо, колеги не погодяться. Але й ті, хто висловлять протилежну до моєї думку, впевнена, погодяться із тим, що професійна історія – це сфера не для ледачих людей.

 

- Чому Ви обрали предметом досліджень міський простір?

- До міста, міського простору я йшла, як і багато істориків, займаючись простором у ширшому розумінні. Ми все одно звужуємося до міста, бо це те, що можна краще дослідити. Моя кандидатська дисертація була присвячена українському питанню у міжнародних відносинах Центральної Європи після Першої світової війни. Дуже цікавим, дискусійним у моєму дослідженні було питання, що власне вважати Центральною Європою, як ми ідентифікуємо простір навколо себе. Як визначити, де закінчується Центральна, а починається Центрально-Східна Європа? Полемізувати можна безкінечно, але саме це перевело і ввело мене в тематику символічної географії, ментального картографування. Потім я поїхала до США по програмі ім. Фулбрайта, де мала змогу далі досліджувати цю тему – я збирала матеріал по регіональній ідентичності, по політиці ідентичності, ментальному картографуванню, символічній географії, центральноєвропейському дискурсу. Коли я повернулась до України, мені запропонували викладати на кафедрі історії, і я підготувала курс “Ментальні мапи європейського простору в XX столітті ”. На цьому курсі ми вивчаємо тексти, де досліджуються уявлення про простір. З цього ширшого контексту, «йдучи за матеріалом», я «звузилася» до міста, міських студій, а конкретніше до Києва часів Першої світової війни.

"Міські студії" – це ще один мій курс для студентів магістеріуму. На сьогоднішній день місто розвивається дуже швидко і бурхливо, що також обумовлює зростання до нього уваги з боку дослідників. Якщо раніше фокус дослідників був більше зосереджений на вивченні національних держав, на їх становленні, то тепер все цікавішими стають міста, тому що в містах, власне, і зосереджується політичне, економічне, соціальне життя. Йдеться не тільки про значення міста для розвитку певної держави, а про весь світ, ми загалом говоримо про міста світового значення, глобальні міста. Наприклад, Нью-Йорк впливає і визначає ситуацію не тільки у в США, а у світі загалом. Якщо ми проведемо з Нью-Йорка умовні лінії, якими з’єднаємо все, з чим він комунікує, то побачимо, що на сьогоднішній день це справді світова столиця. Якщо колись світовою столицею вважали Лондон, зараз нею став саме Нью-Йорк. Місто може дуже багато пояснити в сучасному світі. Зараз, врешті, ми вже говоримо про урбанізований світ, в якому більше людей мешкають у містах, ніж в селах, чого раніше не було.

 

- Ви пишете докторську дисертацію про Київ часів Першої світової війни. Чи вже можете поділитись якимись висновками?

- До висновків ще дуже далеко. Наразі можу сказати, що досліджуваний мною Київ – це незнаний Київ.

Соціальна структура, повсякдення, етнічне різнобарв'я, активне суспільне життя киян, діяльність керманичів міста цього періоду – все це залишилося непроговореним свідками доби і замовчаним наступною історіографією. Так що поле для дослідження справді неоране.

 

- Які найважливіші проекти було реалізовано в Центрі польських і європейських студій, який Ви тривалий час очолювали, впродовж останніх п`яти років?

- Концепція діяльності Центру полягала в тому, щоб створити в Академії постійний дискусійний майданчик, і, думаю, нам це вдалося. Наш підвальчик сьогодні знають не тільки могилянці, але й колеги з інших академічних або інтелектуальних середовищ України, Польщі, Росії, Франції, США та ін. країн. Нам здавалося важливим, щоб в стінах університету відбувався не тільки навчальний процес, але також вирувало активне наукове життя. Воно, у свою чергу, неможливе без постійного тренування думки. Наше завдання якраз і полягало в тому, щоб запропонувати академічній громаді (не тільки Могилянки) таке тренування під час обговорення складних тем польсько-українського порозуміння, напрямків досліджень сучасної гуманітаристики, євроінтеграційних процесів, презентацій книжок, апробації студентських досліджень тощо. На початках нашої діяльності, якщо добре пам’ятаю, нам не було альтернативи в Києві. Це тепер ми маємо аналогічні дискусійні майданчики в книгарні «Є» та проект політ.ua тощо. Але ці проекти є добре фінансованими. Нашим же постійним капіталом був і залишається власний ентузіазм.

 

- Один з напрямів діяльності центру – "розглядати місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі". Яким зараз є це місце, на Ваш погляд?

- Сьогодні це місце є таким, яким його Україна, тобто сукупне колективне українське, його собі визначило – відстале і нецікаве. Відстале, бо країна живе чварами минулого, але не осмислює минуле, толерує корупцію, але не толерує іншу думку, сперечається про мови, замість того, щоб мови (різні і багато) вчити, збагачує олігархів, але не фінансує науку. Нецікаве, бо країні нема що запропонувати світові, адже кому тут йдеться про конкурентноспроможність держави та її громадян? Звідси й незмінний характер дискусій про Україну як сировинний придаток або ЄС, або Росії, як територію, яку обов’язково хтось хоче окупувати або заново колонізувати. За людським потенціалом, за природними ресурсами, за розміром території і за багатьма іншими чинниками Україні б сьогодні належало місце не менш впливової, аніж Франція, Німеччина, Польща, європейської держави, натомість маємо державу, яка є головним болем як Брюсселю, так і Москви, і власні мешканці якої дедалі частіше замислюються над питанням, а чи ж державу... Чи є рецепт на виправлення ситуації? Можливо. Але цей рецепт прийматиме відмову від всього того, що нас різнить, і пропонуватиме те, що нас поєднує. Суспільство має дозріти до того моменту, коли мобілізуватися воно буде не довкола політичних проектів заточених під одну «історичну правду» або супроти «ворожої політсили», а довкола розуміння своєї відповідальності перед дітьми і онуками, майбутнє яких окрадається і збіднюється вже сьогодні. Будувати політику на могилах і смертях мільйонів, торгувати вихолощеним минулим наче сувенірами в сувенірній лавці в Україні виявилося надміру ефективно. Натомість будувати політику на реформах, донесенні значення цих реформ, загальній модернізації країни, тобто всьому тому, що визначає якість життя наступних поколінь і про що кожна мати і кожен батько вочевидь просять у своїх молитвах, вимолюючи здоров’я і добробут своїм дітям і онукам, - виявилося напрочуд незатребуваним цим суспільством.

 

Запитувала Ольга Лось, прес-секретар НаУКМА

 

© 2012-2017 Національний університет «Києво-Могилянська академія»
вул. Сковороди 2, Київ 04070, Україна
OSense O-Sense