Баранович Лука

- ректор КМА, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, письменник, просвітитель

Баранович Лука, чернече ім'я Лазар (1620, Білорусь - 3.09.1693, полк. м. Чернігів) - ректор КМА, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, письменник, просвітитель. Навчався у КМА, потім на кошти П. Могили - в Калушській і Віленській академіях. З 1642 - викладач КМА у класах фари, інфими, граматики, згодом - професор поетики, риторики й філософії, з 1650 - ректор КМА й одночасно ігумен Київський. 1657 за підтримки Б. Хмельницького висвячений єпископом Чернігівським та Новгород-Сіверським. З 1666 - архієпископ. Водночас упродовж майже 20 років (1657,1659-61,1670-85) управляв Київською митрополичою кафедрою, був фактично першою духовною особою в Гетьманщині. Постійно перебував у центрі політичного й культурного життя України, впливав на політику гетьманів. 27.05.1657 освятив гетьманські клейноди й подав їх новообраному гетьманові І. Виговському. Був шанований серед козацтва, брав участь у козацьких радах, зокрема Глухівській (1669), на якій гетьманом обрано Д. Многогрішного. Виправдовував повстання проти царських воєвод, доводив цареві, що взагалі краще ліквідувати їх представництво в містах України і відновити "Вольності козацькі". Б. переживав за долю України, однак так і не висловив свого ставлення до двох кардинально протилежних течій в Україні, зорієнтованих на Москву і на Річ Посполиту. Не підтримав гетьмана П. Дорошенка. У часи Руїни докладав усіх зусиль до примирення воюючих сторін. "Як човен на волі хитається хвилями, - писав, зокрема, Б., - так діється з нашою бідною Україною й гірше, човен пливе на воді, а Україна в крові й незгоді. Боже, ти пануєш над вітрами й водами, зроби, щоб тихо було між нами". Вважав, що Україні, Росії й Польщі доцільніше було б об'єднати свої сили в боротьбі з турецько-татарською експансією, ніж розпалювати внутрішні війни. Неодноразово їздив до Москви, був на церковному Соборі 1666, не підписав вирок п. Никону, листувався з царем Олексієм Михайловичем. Захищав інтереси України, домагався участі її представників у Андрусівських переговорах (1667), наполягав не віддавати полякам Києва.

Захищав православну віру й церкву від експансії католицизму, а також обстоював незалежність української церкви. Картав гетьманів, які дозволяли Москві втручатися в справи українського духовенства, різко засудив підпорядкування його Московському патріархату (1686). Вважав цей крок фатальним для України.

Б. доклав багато зусиль для зміцнення православної церкви. За допомогою гетьманів повернув Чернігівській кафедрі чимало земель та монастирів, відібраних католиками. Упорядкував у Чернігові Єлецький Успенський, Троїцький-Іллінський, у Новгороді-Сіверському - Спасо-Преображенський та Батурині - Крупицький монастир Миколаївської мерії. Реставрував своїм коштом Новгород-Сіверську Спаську церкву, Чернігівський Борисоглібський собор. Сподвижник Б. Й. Ґалятовський писав, що в цій справі Б. наслідував "гетьмана Мойсея", тобто Б. Хмельницького, з яким був свого часу тісно пов'язаний громадсько-політичними справами. Залучав до справи будівництва й реставрації храмів багатьох благочестивих жертводавців. Серед них - гетьмани І. Самойлович та І. Мазепа, брацлавського і київського воєвода А. Кисіль, чернігівський полковник В. Дунін-Борковський. Вдова стародубського, полковника Ганна Береславська збудувала в Ніжині жіночий монастир (1660). Полковники Даміан та Василій Многогрішні за 40 верст від Кролевця на високому пагорбі серед лісу звели Пустинно-Рихлівський Миколаївський монастир, старець Іона Волховський на правому березі р. Снов збудував Кам'янський монастир. При храмах Б. створював школи, ремісничі цехи, які піклувалися про сиріт і немічних. Велику увагу приділяв освіті, зокрема КМА. У роки Національно-визвольної війни українського народу 1648-58 рр. докладав чимало зусиль, щоб захистити КМА від розорення, забезпечити матеріально, піднести авторитет. Залучав до цієї справи гетьманів, зокрема Б. Хмельницького, І. Виговського та Д. Многогрішного, впливових світських і церковних діячів. Л. Крщонович, автор панегірика "Воскреслий фенікс, найясніший і преосвященний Лазар Баранович...", зазначав, що Б. як "справжній Аполлон" "заквітчав гори Могилянського Парнасу". Опікувався Б. також Чернігівською школою, яку перевів з Новгорода-Сіверського, облаштував її на зразок КМА (офіційно, за підтримки І. Мазепи, вона стала колегіумом 1700). 1674 в Новгороді-Сіверському Б. заснував друкарню, 1679 переніс її до Чернігова. За життя Б. чернігівською друкарнею було видано понад 50 книг: букварів, богослужебників, світських і релігійних творів. Серед них - праці Б. та його однодумців: Й. Ґалятовського, підтримувати якого Б. вважав "за честь для науки", Д. Туптала, котрий певний час був на посаді проповідника при Чернігівській кафедрі С. Лаврського та ін. До осередку Б. належали поети: І. Величковський, С. Ялинський, А. Крщонович. Були тісно пов'язані з ним гравери І. Щирський та А. Тарасевич. Співробітничав Б. з культурними діячами Києва, зокрема, з архімандритом І. Ґізелем, ректором КМА й ігуменом В. Ясинським, проповідником А. Радивиловським, поетом і друкарем 1. Армашенком; їхні творчі стосунки тривали ще з часів перебування в КМА. С. Полоцький рекомендував Б. при царському дворі, сприяв розповсюдженню його книг в Росії.

Б. любив і пропагував музику. Будучи ректором КМА, створив великий хор і хорову школу, яку могли відвідувати й студенти. У Чернігові, при своєму дворі, мав хорову капелу, якою керував С. Пекалицький, утримував церковний хор. Б. - автор музичних творів. У одному з рукописних ірмологіонів (після 1700) вміщено його "Херувимську" (зберігається у Львівському історичному музеї). Є відомості про поширення свого часу кантів і псалмів, створених Б. При ньому Чернігів став другим після Києва культурним центром Гетьманщини. Б. вірив, що саме культура, якій він "служив ревносно, як і Богові", введе Україну в коло найцивілізованіших країн Європи.

Б. був одним з найвідоміших письменників і проповідників 2-ї пол. XVII ст. Вважав, що література не менше сприяє самоутвердженню нації, ніж козацька зброя. У творчості Б. відбилися політичні, соціальні і релігійні проблеми сучасності. Вона пронизана людяністю, любов'ю до життя в усіх його проявах, патріотизмом. "Єдине моє бажання, - писав Б. 1669, - залишити по собі труди мої на користь церкви Божої й заслужити від людей добру пам'ять". Літ. спадщину Б. становлять різні за обсягом та жанром твори: проповіді, полемічні та богословські трактати, листи, вірші тощо.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Брайко Григорій Леонтійович

- журналіст, перекладач, видавець, дипломат

Брайко (Бранковський) Григорій Леонтійович (поч. 1740, м. нар. невід. - 1793, м. Відень) - журналіст, перекладач, видавець, дипломат. Походив зі шляхетного українського роду. Вчився в КМА до класу філософії. Залишив її у зв'язку зі скаргою 22 студентів-філософів митрополиту Київському, Галицькому і всієї Малої Росії А. Магаданському на префекта М. Орловського, який наказав покарати кількох студентів, безпідставно звинувачених у крадіжці дров у Київського міщанина. Студенти вимагали відсторонити префекта від викладання, у разі невиконання цієї умови вони заявили, що підуть з КМА. Ректор С. Мисливський наказав префекту продовжити читання лекцій і не приймати бунтівних студентів. Деякі з них, в т. ч. і Б., дотримали свого слова й у листопаді 1763 залишили КМА. У березні 1764 зарахований до Санкт-Петербурзької академії, де вивчав мови, юриспруденцію, математику. 1765 для завершення освіти виїхав до Німеччини, навчався у Кільському та Геттінгенському університетах. Повернувшись до Санкт-Петербурга на початку 1770-х рр., Б. отримав посаду перекладача з латинської та польської мов у історика М. Щербатова, який опрацював архів імператора Петра 1. Брав також участь у підготовці до видання його листів та розпоряджень за 1704-06 (опубл. 1774) й, очевидно, допомагав М. Щербатову при написанні праці "История Петра Великого". 1778 перейшов працювати у Державну колегію закордонних справ в чині радника. Його дип. кар'єра розпочалася з посади радника рос. посольства у Венеції (1783), де послом був С. Р Воронцов, брат відомого, впливового при дворі діяча О. Р. Воронцова. Воронцови високо цінували освіченість Б. і намагалися сприяти його кар'єрі. Коли 1784 С. Р. Воронцова було призначено послом в Англію, він просив брата допомогти Б. одержати там посаду радника. 1789 його перевели з Венеції до Відня радником рос. посольства, де він і помер.

Б. заслужив немилість у правлячих колах своїм свободолюбством та гідністю, був типовим представником Київської освіченості у Санкт-Петербурзі. Знання мов, захоплення ідеями французького просвітництва, віра у просвіченого монарха, який правитиме державою, спираючись на справедливі закони, породжували у Б. та ін. вихованців КМА прагнення прислужитися суспільству своїми знаннями і цим сприяти його реформуванню. Б. займався перекладами, працював у журналі 1. Богдановича "Собрания разных сочинений и новостей", а потім протягом 1778-81 видавав власний щомісячний журнал "Санкт-Петербургский вестник". Його видавнича діяльність припала на час, коли імп-ця Катерина II відмовилася від реформ, ліквідувала Комісію зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії, на яку освічені кола Росії й України покладали великі надії. Знаючи європ. видавничу практику, Б. намагався зробити свій журнал цікавим для широкого кола читачів. "Санкт-Петербургский вестник" складався з двох частин: у першій публікувалися наукові статті з географії, історії, медицини, переклали класичної та тогочасної європейської літератури (твори Сапіро, Анулея, Бомарше, Вольтера, Д. Дідро, Лессінґа та ін.), підбірки сентенцій; у другій - урядові та царські укази, офіційні повідомлення. У своєму, журналі Б., по суті, започаткував наукову бібліографію. У рубриці "Известия о новых книгах" було надруковано 169 рецензій на російські та зарубіжні книги. У його журналі друкувалися Г. Державін, М. Львов, Ф. Ковельський, вчені-академіки А. Шльоцер, Й. Ґеорґі, Я. Штелін, А. Ґільденштедт та ін. Спрямованість журналу виявлялася з опублікування у першому номері замість редакційної передмови "фрагментів і думок", запозичених у різних авторів, де наскрізною ідеєю було визнання природного права, за яким кожна людина є особисто вільною. Не дивно, що у № 6 за 1780 була опублікована "Ода" Г. Державіна, відома під назвою "Властителям й судиям", антисамодержавний зміст якої викликав незадоволення у влади. Сторінки з "Одою" були вирізані, а незабаром і журнал припинив своє існування з причин, що не залежали від видавця, а самого видавця було відправлено у Венецію з негласною забороною займатися літературною та перекладацькою діяльністю. "Санкт-Петербургский вестник" був одним з кращих періодичних видань Росії того часу. Його передплачували і на Лівобереж. Україні: бунчук. товариш Осип Маркевич у Ромнах, черніг. полк.

П. Милорадович, архім. Черніг. Троїцького Іллінського монастиря Паїсій, єп. Чернігівський і Новгород-Сіверський Ф. Ігнатовия, гетьман К. Розумовськии та ін. Б. опублікував кілька своїх перекладів: з латинської мови - твір "Разговор, содержащий жалобу на супружество, между Евламиею й Ксантипою" Е. Роттердамського.

Б. не нажив маєтностей. Після його смерті сім'я залишилася без засобів до існування. Він сам писав про себе, що "нищ й сир", проте має "благородний образ мислей", якими не сором похвалитися перед цілим світом.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Бережанський Петро Іванович

- співак, перекладач

Бережанський Петро Іванович (поч. XVII ст. місце народження невідоме - після 1655, місце смерті невідоме) - співак, перекладач. Вірогідно, був сином відомого українського православного діяча на Волині Івана Бережанського. Останній після придушення повстання міщан в Острозі 1636 втік до Києва, рятуючи своє життя. Б. навчався в КМА, співав у її капелі. 8.04.1652 прибув до Москви на чолі великої групи співаків (Г. Іваненко, Я. Іллєнко, М. Биковський, І. Нектарев, Р. Павленко, С. Тимофієнко та ін.). Пізніше з Києва прибув ще один співак - Олександр Василенко, котрий після місячного перебування у Москві відпросився до Києва. Шість співаків пішли до Московського Андріївського монастиря, до Хору государевих півчих дяків, а Б. з іще одним співаком, вірогідно, також студентом КМА, мав перекладати у Посольському приказі на Троїцькому подвор'ї книгу П. Могили "Літос". Згодом переведений на проживання у Замоскворіччя до майстра-кравця Карпа Кривого; там і було завершено переклад "Літосу". Після цього Б. повернувся до Посольського приказу, де, ймовірно, працював перекладачем. Б. просив царя і п. Никона дозволити йому жити у Дудинському монастирі Новгородського повіту, де проживали українські ченці-еміґранти з Прилуцького Густинського Свято-Троїцького монастиря, котрі виїхали до Московської держави ще у травні 1638 після поразки повстання 1637 - 38. Це прохання не було задоволене. У червні 1652 Б. писав до царя Олексія Михайловича, прохаючи дати обіцяне жалування йому й іншим київським співакам, бо вони помирають "голодною та студеною смертю". Йому призначили "10 денег замість 6 щоденного корму". У червні 1652 з цього приводу писали до царя й інші співаки, прохаючи дозволу повернутися до Києва, але, вірогідно, не дістали позитивної відповіді. Б. просив також про повернення в Україну або переведення до Московського Андріївського монастиря чи Московського Донського Богородицького монастиря. Вірогідно, отримав відмову. 5 тижнів він прожив у київського майстра-будівничого Варнави, потім захворів і пішов через Калугу до Брянська (1655), де зупинився у Брянсько-Свенському Успенському монастирі Орловської єпархії. Там на нього доніс Ілля Зам'ятій, стряпчий цього монастиря, про те, що Б. хоче втекти за кордон. На допиті Б. відкинув це звинувачення, однак за наказом брянського воєводи Г. Д. Долгорукова його було заарештовано. Подальша доля його невідома.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Ведель Артем Лук'янович

- композитор, диригент, співак, скрипаль

Ведель (Ведельськинй) Артем Лук'янович (1767, м. Київ - 14.07.1808, там само) - композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в сім'ї київського міщанина Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, можливо, у квітні, бо цього місяця, 13 і 29 числа за старим стилем, церква відзначає великомучеників Артемона й Артемія. Садиба родини Ведельських містилася на Подолі у парафії Різдво-Предтечинської (Борисоглібської) церкви. Хата з городом і садком стояла на розі сучасних вул. Братської та Андріївської. Тут В. жив до 1788, з квітня 1792 до весни 1796 та з літа 1798 до серпня 1799. Тут і закінчив свій земний шлях. Батько В. Лук'ян Власович Ведельський (1730 -1815) був художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель - вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Так композитор підписував власноручно написані листи, на прізвище Ведель виписані його військовим документом. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: "Маю однородного в себе Артема Ведельського" і підписується: "Київський міщанин Лук'ян Веделльський".

В. навчався в КМА до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. У КМА В. почав компонувати свої перші муз. твори, диригував студентським хором та оркестром, виступай як соліст і скрипаль. Співак з хору, яким керував В. у КМА, розповідав згодом дослідникові В. Аскоченському: "...це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і надзвичайно тактовний". 1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором КМА С. Мисливським з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна (до 1790), а після його відставки - Олександра Прозоровського. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням в імперії посідали визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою. Для керівництва ними підбирались найрізноманітніші музиканти. Отже, вже тоді талант В. був визнаний музичними колами і дістав високу оцінку. Формально В. був зарахований на службу й отримував зарплату на будівництві в Кремлі приміщення "Присутственных мест" (з 17.03.1788 до 27.05.1791), згодом він числився у штаті VI Депутатського Сенату підканцеляристом (від 28.05.1791 до 1.12.1792). Під час п'ятирічного перебування в Москві композитор мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. 1.12.1792 за проханням В. його звільнено в чині канцеляриста Сенату.

З кінця 1792 В. живе у батьківському домі. Деякий час знову керував хором КМА. У Києві тоді особливо славилися церковні хори, а зі світських - хор та музична капела генерала А. Леванідова при штабі українського піхотського корпусу. На поч. 1794 В. очолив капелу. Водночас керував хором солдатських дітей. Леванідов високо цінував і шанував талант В. і всіляко сприяв його музичній діяльності. Дуже швидко просувався він і у військовій службі, 1.03.1794 його призначено канцеляристом штабу, 27.04.1795 - молодшим ад'ютантом, а 24.09.1796 - старшим ад'ютантом штабу з капітанським рангом. Музична діяльність В. у цей час була дуже плідною. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа. У березні 1796 ген. Леванідова призначено генерал-губернатором Харківського намісництва. До Харкова переїхав також і композитор, взявши з собою найкращих співаків і музикантів. Тут він організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти: "Воскресни Боже" та "Услыши Господи глас мой" (6.10.1796) та ін. Названо лише датовані твори, але в цей час композитор міг написати ще ряд інших композицій, зокрема двохорний концерт "Господь пасет мя". У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти В. вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах. На поч. 1797 за наказом імператора Павла І корпус Леванідова розформовано, Харківське намісництво ліквідовано, і Леванідов залишив Харків. Царським указом усі "не положені" за штатним розписом полкові капели було ліквідовано, і В. подав рапорт із проханням про відставку. Указом Державної військової колегії від 12.10.1797 В. "от воинской службы на собственное пропитание отставлен с тем же чином с ношением мундира". Перейшов працювати у цивільне відомство Олексія Григоровича Теплова, губернатора новоствореної Слободо-Української губернії. О. Теплов у молодості дістав прекрасну музичну освіту. Він ставився до В. якнайкраще. Композитор продовжував свою музичну діяльність, розпочату при генералові А. Леванідові: керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу у Казенному училищі при Харківському колегіумі, його учні посідали найперші місця у придворній капелі Санкт-Петербурга, Москви та Петербурзьких митрополичих хорах. Диригент Санкт-Петербурзької придворної капели, видатний композитор Д. Бортнянський відгукувався про веделівські вокальні класи як про "музичну академію". Але поступово культурно-мистецьке життя Харкова занепадає. Ліквідовано театр, губернський хор й хори у військових частинах, симфонічні оркестри, виконання творів В. у церквах заборонено.

Наприкінці літа 1798 В. виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами. Написав два концерти: "Боже законоприступницы восташа на мя" (11.11.1798) і "Ко Господу всегда скорбыти ми". Виконувалися ці концерти у Київському Братському Богоявленському й Софійському соборах. Але можливостей застосувати свої здібності В., очевидно, не бачив. Він писав своєму учневі: "Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се ні те, але що робити?" На початку 1799 він став послушником КПЛ, але залишив монастир, відмовившись стати ченцем. Вірогідно, це викликало невдоволення митрополита й архімандрита КПЛ І. Малицького. Коли знайшли в КМА книгу "Служба преподобному отцу нашему Нилу", де на чистих без друку сторінках були написані "нелепости", що ображали царську сім'ю, І. Малицький звинуватив на підставі ніби подібності почерку В., який дружив з викладачами КМА і часто там бував. З власної ініціативи він вислав своїх служителів, вони підстерегли В. на вулиці й припровадили до КПЛ. І. Малицький 25.05.1799 об'явив В. божевільним й передав київському коменданту Ф. Л. Вігелю під варту. Поки в Петербурзі вирішувалась справа В. віддали батькові під опіку. 10.07.1799 прийшло розпорядження генерального прокурора Санкт-Петербурга, де зазначалося: цар "повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Києве й держать без выпуску". А вже 1.08.1799 київський губернатор П. І. Салтиков рапортував, що капітан В. "в дом сумасшедших для содержания без випуску отдан". Наступник імператора Павла І імператор Олександр І на справі В. 15.05.1802 написав: "...оставить в нынешнем полонений". 9 років промучився композитор у київській божевільні. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. 14.07.1808 обірвалось його життя. Поховано його на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила В. - невідомо. Твори В. були заборонені. Але вони поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. Повного обсягу музичної спадщини композитора ми ще не знаємо. На сьогодні відомо близько 80 муз. творів. Серед них 31 хорових концертів, 6 тріо, серед яких "Покаянія отверзи ми двери", 2 Літургії Іоана Златоустого, Всеношна та 1 світський кант.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."