Новини

В’ячеслав Брюховецький: Раніше студенти йшли в НаУКМА, бо хотіли вчитися. Зараз нам загрожує мода на Могилянку

 

Десь протягом року я відмовляюся від різних прохань про інтерв'ю для газет, радіо, телеканалів. Лише погоджуюся, якщо просять студенти Ось і на запит "Сковорідки" оперативно відгукнувся. Бо, справді, питання, які поставила інтерв'юерка, виявилися поважними й злободенними для НаУКМА. Треба сказати, що Дана досить професійно провела цю бесіду. Але потім запала мовчанка (це вже непрофесійно!). На мої запити я через тривалий час одержав відповідь, що у "Сковорідки" фінансові проблеми... Мабуть, це так...

 

Але питання, на мій погляд, важливі для університетського життя. Саме тому я попросив виставити це інтерв'ю на сайт НаУКМА.

В'ячеслав Брюховецький

- - - - - -

 

- В’ячеславе Степановичу! Відповідаючи на популярні зараз закиди, Ви можете стверджувати, що Могилянка вже не та?

 

- Не повірите, але фразу «Могилянка вже не та» я чую приблизно з 1995 року. Це задекларували ще перші випускники Могилянки, і вони мали рацію. Як будь-яке живе утворення, Могилянка змінюється. Звісно, вона не та, якою була у 1992 році. Ми мусимо до того ж розуміти, що університет – це не лише те, що ми в нього вкладаємо. Він зазнає постійних зовнішніх випливів і є таким собі витвором суспільства. Всі нинішні студенти Могилянки – це зліпок того суспільства, в якому ми зараз перебуваємо. Ті, що навчалися 20 років тому, відображали реалії їхнього середовища.

Законсервувати студента початку 90-х років і перенести його всередину вже нового тисячоліття неможливо, та й непотрібно. Завдання в тім, аби зберігати наші основоположні традиції. Тому так, я погоджуюся, що Могилянка вже не та, проте не вкладаю в цю фразу негативного змісту. В чомусь Академія стала кращою, в чомусь – гіршою. Це природній процес, тут немає нічого дивного. Фактом є те, що Могилянка здійснилась. Вона безперечно не є такою, якою я її колись замислював. Цей план багато в чому змінювався, об’єктивно і суб’єктивно, через наші наміри і через вимоги життя. Дитина теж ніколи не виростає точно такою, якою бачать її батьки. Тому Могилянка зараз така, якою вона виросла.

 

- У чому ж Могилянка не така, якою Ви хотіли би її бачити?

- Не буду говорити про те, що мені в ній подобається, цього є багато і воно само собою зрозуміле. Речі, які мені не подобаються, відбулись відносно нещодавно. Зумовлені вони насамперед зміною принципу відбору студентів. Ми не можемо заперечувати того, що в масштабах країни введення ЗНО є очевидним позитивним фактором. Але для нас ці зміни значною мірою негативні. Адже ми мали свій, чіткий план набору студентів. Ми знали, кого ми хочемо навчати, і таких студентів ми й набирали. Наші тести були цікавими та креативними. Я особисто займався їхньою підготовкою, це була шалена робота, яка забирала в мене час протягом усього навчального року.

Сьогодні критерії відбору уніфіковані. Я не хочу сказати, що до нас ідуть гірші студенти. Середній бал абітурієнта НаУКМА найвищий по Україні. До нас ідуть підготовані студенти. Але що ми розуміємо під підготованістю? В теперішньому вимір – це володіння певною кількістю інформації. Проте саме лиш володіння інформацією – ще далеко не визначальний фактор. Могилянські тести були спрямовані на вміння користуватися інформацією, шукати оригінальні шляхи розв’язки певних завдань. Думаю, що прийде час, коли ейфорія від ЗНО мине, зрештою вона вже поступово минає. Сподіваюсь, тоді університети знову повернуть право самим набирати собі студентів. Право творчого підходу.

 

- Безумовно, ми можемо похвалитися високими навчальними досягненнями наших студентів. Та все ж чи можемо говорити про зміни в негативний бік, які торкнулися студента Могилянки із введенням ЗНО?

- Негативним явищем є те, що в студентів змінилася мотивація вступу до НаУКМА. Якщо раніше до нас ішли такі собі авантюристи, які, проте, чітко знали, до якого закладу вони вступають, то зараз значна кількість абітурієнтів документи в Могилянку, тому що це стало престижно. Раніше студенти йшли в НаУКМА, бо хотіли вчитися. Зараз нам загрожує мода на Могилянку.

Відмінність між тодішніми і нинішніми студентами простежується і в мовному питання. На початку 90-х у нас були студенти, які розуміли українську мову, але не вміли нею говорити. Проте дуже швидко навчались. Тоді це було стильно – говорити українською. Зараз же всі студенти вміють говорити українською мовою, але популярністю серед них користується російська. Я розумію, що це наслідок виховання в дитинстві. Навчання в школах провадиться українською мовою, але поза уроками, на перервах всі спілкуються російською, включно із вчителями. До студентів повинне прийти розуміння того, що говорити українською – це не просто каприз чи забаганка. Мовою думка не лише формулюється, вона нею формується. Говорити, думати російською – це не те саме, що думати й говорити українською. Зміна мови – це зміна світогляду. А оскільки до нас абітурієнти приходять вже сформованими людьми, це усвідомлення має бути закладене, перш за все, в них самих.

Відмінність полягає і в тому, що перші пару десятиліть і у викладачів, і у студентів НаУКМА було усвідомлене розуміння університету як цілісної спільноти. До речі, в цьому полягає одна з найголовніших складових нашого успіху! А я сьогодні чую з вуст молодих людей, що коли вони «платять гроші» (правда, це в більшості держава платить за них копійки…), то це значить, що вони (студенти) купують продукт, а ми (викладачі) його продаємо… Прикро за цей (вибачте!) убого-споживацький «купівельний інстинкт»…

 

- Які ще тенденції – позитивні й негативні – Ви могли б виділити у розвитку університету за останні роки?

- Зараз відчутним є позитивний розвиток у напрямку студентського самоврядування. З іншого боку, на жаль, не всі студенти усвідомлюють відповідальність, покладену на них. Якщо розібратися, основне завдання студентів – вчитися. Політичні акції, висловлення громадянської позиції – це безумовно добре. Проте якщо у нас не буде освічених студентів, то і змін в країні на краще очікувати годі. Зараз я помічаю тенденцію, яка мене трохи непокоїть. Деякі дуже активні студенти не думають ні про університет, на про те, які наслідки матиме їхня діяльність. Так, їм дали свободу, дозволили бути вільними. Проте часто вони не до кінця розуміють, що за свою свободу потрібно нести відповідальність. На останній Академічній конференції мене вразив дикий факт відмови студентів від підтримки ідеї освоєння Гостинного двору. Подібного у нас ще не траплялося! Шанси, що ми заберемо це приміщення і його відбудуємо, мізерні, хоча вони є. Але апріорі відмовлятися від цього – це просто ганебно. Це не раціональний, а вбивчий прагматизм, що межує із садомазахізмом. Невідомо, де і як вони навчалися б зараз, якби ми у 1991 році подібним чином поставились до сюрреалістичної можливості відібрати у військово-морського політичного училища (і не тільки у нього!) могилянські землі.

Мені сумно й прикро через те, що у студентів з’являється підлабузництво, позірне бажання сподобатися. В молодої людини насамперед повинне бути почуття справедливості, але водночас і почуття відповідальності за те, що ти робиш. Я вітаю те, що студенти переймаються живими проблемами і виявляють свою позицію. Проте це не повинно переходити на самоцільне виділення себе від інших, на свамозадоволене й тому нікчемне самолюбство. І найбільш прикро мені від того, що, безумовно, не у всіх, але в деяких студентів амбіції і бажання виділитися превалюють над розумінням того, для в ім’я чого це робиться, який в цьому сенс.

Я би радив студентам не тільки носитися по гальорці з набитим інформацією планшетом, а бодай вряди-годи читати й осмислювати справжню поезію, що зцілює душу. Хоча б Бориса Пастернака: «Позорно, ничего не знача, быть притчей на устах у всех…». Або слова Ліни Костенко, які останніми днями не йдуть мені з голови: «І приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все […] Метушлива бездарність отари свої пасе». Як любить похизуватися халтурно-саморобний «гуру»: «Отак-от, любі малята!»…

 

- Якою побачить Могилянку наступне покоління студентів?

- Основна відмінність тієї Могилянки, яка є зараз, від тієї, яка була – це якісні покращення викладацького складу. Я не хочу сказати, що викладачі стали розумніші. Розумні люди були, є і будуть завжди. Вони стали просто іншими.

Сьогодні в Академії 78 молодих науковців віком до 35 років. Це кандидати, доктори наук, PhD – переважно наші випускники. Ми прагнули таких показників. І від самого початку розуміли, що потрібно готувати зміну. Покоління, яке викладає в Могилянці зараз, це інше покоління. Не краще, просто інше. Це покоління, яке виросло в новий час, в нових умовах. Воно застало агонію Радянського Союзу, по суті, народилося в цей період. Це інші люди, вони володіють мовами, вони бували за кордоном, і мають зараз всі ті можливості, яких не мали в юності ми. Я постійно кажу цим молодим людям: «Тепер ви відповідаєте за долю Академії. Тепер я можу прийти до вас із запитаннями, чому щось відбувається так, а не інакше».

Могилянка буде розвиватися, до нас будуть приходити молоді люди, можливо, по-іншому дивитися на деякі речі. Ще на початку розвитку Академії в неї був закладений дуже потужний фундамент. Тож я переконаний, що і майбутнє її чекає прекрасне. Безумовно будуть і негативи, але вони не будуть визначальними. Академія повинна залишатися форпостом українського, але при цьому бути відкритою для світу. Ми повинні остерігатися «освіти із зашореними очима». Немає гіршого, ніж боротьба за ідеали заради самих лише ідеалів. Розвитку не буде без визнання помилок. Одним із моїх девізів юності була фраза: «Розвиток неможливий там, де страх перед наслідками сильніший від любові до істини».

У пошуках істини ми не мусимо бути самозакоханими. За певними критеріями ми ще не найкращий університет в Україні, а тим паче у світі. Проте точно: ми – найцікавіші. У нас величезний потенціал, який потрібно розвинути у продуктивному руслі.

І тоді точно все вдасться!

 

Спілкувалася Дана Муравська  

© 2012-2019 Національний університет «Києво-Могилянська академія»
вул. Сковороди 2, Київ 04070, Україна
OSense O-Sense