Новини

Інтерв’ю з переможницею конкурсу на здобуття премії «Кращий викладач кафедри англійської мови» Іриною Піроженко

 

Кращою викладачкою англійської мови в НаУКМА, за підсумками 2015/16 навчального року, була визнана Ірина Дмитрівна Піроженко.

 

Вона перемогла у конкурсі на здобуття премії «Кращий викладач кафедри англійської мови», який заснував випускник Академії Тарас Лукачук. Переможець визначався за результатами оцінки студентів і підсумками наукової та науково-методичної діяльності. Премія становить 24 тис. грн.

В інтерв’ю Ірина Піроженко ділиться своїми підходами до роботи зі студентами і розповідає, як щоп’ятниці після пар біжить на черговий воркшоп, щоб не зупинятися у власному розвитку.

 

— Як у вас складаються стосунки зі студентами?

- Мені здається, що досить непогано. Я поважаю їх як особистостей, ставлюся до них, як до своїх дітей. У мене нема «любімчиків». І відмінник, якщо не вивчив, отримує по шиї. І якщо слабенький вивчив, тягнеться — звичайно, я його заохочую. У нас такий цікавий момент — предмет дозволяє говорити на будь-яку тему. Дізнаєшся про людей такі цікаві речі! У нас, наприклад, перша тема — “My family and I”. З чим студенти приходять: “I have a family, my family is big...”. Коли я їм розказую, що ми будемо обговорювати ту чи іншу тему: проблеми абортів, сурогатного материнства тощо — дивуються. Є такі теми, на які студенти спочатку не дуже хочуть говорити, а потім вони розговорюються.

У нас на магістерці перший семестр — speaking session. Студенти приходять замкнуті, і мені треба їх розворушити, щоб вони почувалися вільно. Студенти готують свої спічі, а я несподівано для них це записую. Це дуже класно працює! Вони потім себе бачать зі сторони. Я знаю зі слів дітей, що вони мені вдячні за це. Тим паче, є такі діти, які майже не робили спічів англійською у школі, тож це їм допомагає.

 

— Розкажіть, будь ласка, про ваш міжнародний досвід.

— Ми з колегою, з Наталею Петрівною [Куліченко, — ред.] їздили до Канади, і там я теж почерпнула чимало. Я давала десятихвилинні уроки, але мова там не бралася до уваги — я вчила танцювати ча-ча-ча, шити, ліпити. Це було дуже цікаво! Хоча я теж і переживала, і боялася. Чесно скажу — після того воркшопу мені вже нічого не страшно! Це дуже-дуже нас загартувало. У спілкуванні з колегами, звичайно, щось запозичуєш і потім застосовуєш у роботі.

 

— Як Ви дізналися про конкурс Тараса Лукачука? Хто запропонував Вашу кандидатуру?

— Тараса я не навчала. Я його почула й побачила минулого року влітку, коли з колегами була в America House на семінарі. Я добре пам’ятаю свої емоції — була сильно вражена і конспектувала лекцію Тараса.

Я бачила оголошення про конкурс, але поставилася до цього скептично. Річ у тім, що є студенти, які, може, мають на мене обідку, адже не всі розуміють, коли вимагаєш знання програми — їм здається, що упереджено до них ставишся, хоча це не так. Але були випадки, коли студенти згодом це розуміють і навіть перепрошують.

Але потім хтось з адміністрації запропонував мені податися на конкурс. Мене переконали тим, що кажуть, є все-таки багато рєбят, які вдячні за роботу. Утім, я не очікувала перемоги, і для мене це стало повною несподіванкою.

 

— А що для вас тепер означає ця перемога?

— Чесно скажу: значить я правильно роблю те, що роблю.

 

— Як відбулося ваше знайомство з Могилянкою?

- У Могилянці я викладаю з 3 січня 1994 року. Я десь побачила Києво-Могилянський колегіум і поїхала туди, а потрапила чомусь сюди, на Контрактову площу. Якесь провидіння мене сюди привело! Обов’язковою умовою тоді було пройти курси при Британській раді, зі мною їх проходило ще кілька викладачів, які теж влаштовувалися на роботу в Могилянку. Перше враження про наших студентів було — ой-ой-ой! Тоді у мене була група другокурсників. Це були дуже серйозні люди, випускники інших вишів, вони вже десь попрацювали і здобували другу освіту. Маю сказати, що я тоді о п’ятій годині спати лягала, так готувалася. У перших студентів був неймовірно високий рівень! Ой-ой-ой, ми тоді дуже загартувалися! Ми вчили і ми вчилися.

Мене той досвід мотивує і досі: я намагаюся бути в курсі подій, підручників, новітніх технологій, методичних рекомендацій, а щоп’ятниці після пар біжу на черговий воркшоп. У нас така робота, яка не дозволяє нам зупинятися на тому, що ми вивчили свого часу. Це справді цікаво, тим більше, коли працюєш з молоддю, то маєш відповідати! Мені пощастило з тим, що в мене перші дві групи — сильні рєбята. Ти їх тримаєш в тонусі — а вони тебе тримають в тонусі. Якщо я їм кажу: “You are my challenge”, то й я маю бути для них challenge, щоб їм щось дати, чогось навчити, і не тільки своєї професії, але й якогось життєвого досвіду. Я пам’ятаю, хлопчик один ще під кінець дев’яностих сказав, що Могилянка не тільки дає знання, а й готує до життя, вчить жити. Якщо вони так кажуть, значить, це справді їм допомагає у житті.  

 

© 2012-2019 Національний університет «Києво-Могилянська академія»
вул. Сковороди 2, Київ 04070, Україна
OSense O-Sense