Історія випускника Києво-Могилянської Академії, який змінив викладання в університеті Огайо на тактичну медицину та поїздки на фронт в Україні

Лесик Якимчук – випускник кафедри історії в Києво-Могилянській Академії, який допомагає українським воїнам з перших днів повномасштабного вторгнення.

Він організував постачання засобів тактичної медицини в гарячі точки лінії зіткнення, і наразі його команда виготовила та доставила на фронт вже близько 5000 високоякісних аптечок, які рятують життя українських воїнів. Але історія його волонтерства починається не в Україні. До 24 лютого Лесик Якимчук навчався та викладав в США.

Про те, як змінилося його життя та з чим йому довелось зіткнутися в організації волонтерської праці - в інтерв’ю.

 

 

- Ким ти був і чим ти займався до повномасштабного вторгнення?

- До повномасштабного вторгнення я протягом сім місяців навчався і викладав в університеті Огайо комунікації та медіа. Я мав там викладати там 3 роки, але сталася війна, тому все навернулося. Плюс, я власник агенції ‘Linza Agency’, де ми займаємось комунікаціями, медіа, кіно, всякими продакшн штуками.

 

- Можеш розповісти про проєкти, вагомі для тебе?

- Наприклад, ми працювали з "Доступно.UA" і робили для них рекламу і комунікували доступність в Україні, просторів для маломобільних людей. Це був дуже прикольний проєкт, тому що і сама по собі ця анімована реклама вийшла кльова, і це принесло класний результат для самих "Доступно.UA". Документальний фільм знімали разом з ГО "Гуртобус". Їздили по всій країні, знімали фільм про різні маленькі культурні простори. Насправді така дивна історія для мене, тому що ми півроку тому знімали Краматорськ, як місто можливостей, як місто, в якому треба і варто жити, місто, яке розвивається. Було для мене дуже іронічно приїхати до нього, як волонтер.

 

- Іронічно?

- Незвично. Іронія життя: спочатку робиш позитивне відео про місто, яке розвивається і наштовхуєш (глядачів) на думку туди приїжджати, а потім приїжджаєш до міста, яке на межі зіткнення, в центрі війни.

 

- Поговорили про те, чим ти займався до війни, а можеш розповісти, як ти дізнався про повномасштабне вторгнення? Коли ти повернувся? Як ти прийняв рішення повернутися з Америки в Україну? Як ти подолав цей великий шлях? Я думаю, що він був важкий.

- Так, це було стресово. Дізнався через інтернет. Це був тоді вечір в Огайо, в Києві - ранок. Це було дуже раптово. І коли я побачив, що відбувається - це був великий шок, як і для всіх в принципі. Для мене це був шок через те, що я знаходився за купу кілометрів від дому, і я нічого не можу зробити. Мама в Києві, дуже багато всяких тривожних новин. Перші 2-3 дні я намагався активізувати громаду навколо себе, в університеті, всім показати на карті, де знаходиться Україна, мовляв, треба щось робити, якось підтримувати й так далі, але після двох-трьох днів я зрозумів, що ситуація стає все більш загрозливою, і треба їхати.

Це було досить емоційне рішення. Я розумів, що я знаходитися в Америці не зможу психологічно. Тому я відразу скочив у літак, полетів у Варшаву. На щастя, у Варшаві був мій двоюрідний брат Тарас, і в нього була машина. Ми могли взяти цю машину, перетнути кордон, попрощатися з власною свободою, бо ми мужики (сміється) і заїхати в таке страшне місце. На той момент нам було дуже стрьомно, бо ми не розуміли, що відбувається. Це було 1 березня, коли ми потрапили в Київ, 7 година вечора, комендантська година на носі. І от, ми вночі заїжджаємо в Київ, наша машина - одна-єдина. Все місто повністю темне. Це був для мене розрив шаблону. Я ніколи Київ таким не бачив. Ми привезли з собою медичні засоби тактичного призначення. Вже на той момент нам дуже сильно допомогла наша спільнота в Америці. Уяви, ти сидиш, збираєш сумки, щоб їхати в Україну, і до тебе в кімнату просто заходять люди й приносять коробки з речима, які треба взяти. Ми спакували додаткові дві сумки та, чесно кажучи, думали, що це все вже нікому не буде потрібно, бо через новини про те, що там виділяють мільйони, що там їдуть якісь фури з гуманітарною допомогою ми думали, що те, що ми привеземо - це крапля в морі. Це таки була крапля в морі, але була настільки потрібна крапля… Парамедикам це було дуже потрібно, вони всі знайшли нас самі. Наступного дня ми просто все роздали й зрозуміли, що запитів буде величезна кількість. І от вже три місяці ми займаємося виключно тактичною медициною. Зараз уже не такий величезний ажіотаж, який був у березні, але теж потреба є.

 

- Хотіла також запитати, коли ти зрозумів, що ти будеш займатися волонтерством? Як ти це планував, якщо планував, організувати?

- Не було плану. В мене просто по життю є такий принцип: все, що ти робиш, має бути ефективним. Коли я їхав в Україну, я думав, що просто сидіти листати новини я можу і в Америці. Тож, якщо вже їхати, то з чимось корисним. Але я думав, що я просто візьму свою машину, яка залишилась в Україні, й допомагатиму людям. Тобто якісь прості речі. Але все само собою закрутилося: у тебе щось просять, і ти не можеш відмовити, ти шукаєш це, знаходиш, доставляєш; люди дізнаються, що ти це доставив, звертаються все більше і більше. І в якийсь момент ти розумієш, що ти вже сидиш у великому приміщенні, навколо тебе вісім чи десять людей, у тебе велетенські кількості припасів мігрують. От, зараз нарешті ми відкрили офіційний благодійний фонд UA First Aid. Ще намагаємося перейти зі спринту у марафон. І працювати не так самовбивчо.

 

- Отже, воно само собою вийшло, що ви займаєтеся медичним забезпеченням, це не було цілеспрямоване рішення?

- В якийсь момент до нас звертались і за бронежилетами, касками й так далі, але ми тоді подумали, що якщо ми зараз почнемо діставати все, ми просто загнемося. Тому ми сфокусувалися на конкретній сфері. Ми у першу чергу займаємося тактичною медициною. Ну, тому, що цього найбільше і в найбільшій кількості не вистачало. Наприклад, тепловізорів треба чотири, а аптечок треба 200. Ми розуміли, що цього постійно не вистачає, бо аптечка, рятує життя, вона постійно потрібна. Вона, на жаль, може бути використана, буває, що згорів склад, буде потрібна заміна аптечки...

Я ще додам таку історію: мене дуже сильно вразило те, що я проходив на тренінгу в Америці перед виїздом. В мене було чотири години курсу тактичної медицини. Ну, якось так вийшло, що один з американців сказав, що має зв'язки на військовій базі й що вони можуть мені дати інформацію, бо я їду у зону військового конфлікту. Я маю знати, як себе рятувати. Мене тоді вразив той факт, що ти маєш накласти турнікет за 20 секунд, інакше ти втратиш свідомість, стечеш кров'ю і помреш. 20 секунд. Це нічого. Накласти турнікет за 20 секунд - це майже нереально для людини, яка не підготовлена. Розуміння того, що настільки швидко може статися смерть, якщо ти не знаєш, що робити й у тебе нема турнікета, мене дуже сильно вразило. Я зрозумів, що от саме це я і маю робити.

 

- Якраз про це хотіла поставити наступне запитання. Медичне забезпечення. Як вдалося все так налагодити, зібрати команду? Скільки у вас людей у команді? Звідки ви дізналися, як правильно складати аптечку?

- Людей вісім-десять. Вони всі нас самі знаходили, і самі писали, що хочуть допомогти, я розповідав про сфери, які можна взяти, якось розподіляв, організував людей. Кожен робить свою частину роботи. Про аптечки: ти приходиш до парамедика, він тобі каже, чого не вистачає, а що зайве. Це занотовується. Після того ти йдеш до іншого парамедика, він говорить, чого йому не вистачає. Ти отримуєш інформацію від різних людей і доходиш до певного, оптимального наповнення. Я можу на 100 відсотків ручатися за наповнення цих аптечок. Останній місяць не було жодного нарікання від жодної людини. Всі казали, що аптечки саме такі, які мають бути. В березні та квітні ці аптечки ми закуповували, мали одного продавця в Нью-Йорку. Це відбувалося дуже складним чиномом. Треба було провезти 500 аптечок. На той момент час мав дуже велике значення. Тому це робилось так: якась волонтерка брала у свій багаж 30 сумок, там велика кількість аптечок, і все це - її власний багаж. Вона з ним летить у Варшаву.

 

- Не було якихось запитань?

- Були! Просто уявіть собі, ти такий йдеш, у тебе купа аптечок і люди на кордоні, звісно, питають тебе про них, але, коли ти це робиш і бачиш навколо таких же самих українців, які так само їдуть, то питань на кордоні було мало. Отже, в якийсь момент ми зрозуміли, що це дуже складно, і почали шукати варіанти. Як можна зібрати цю аптечку, будучи в Україні ? Виявилось, що можна, тому що багато складників аптечки є в Україні. Компанія “Кровоспас” робить цей самий засіб, який зупиняє кров. Хороші сертифіковані турнікети у нас роблять “Січ” та “Дніпро”. Сумки нам роблять KMA Gift Shop. У них можна купити футболку, і частина коштів піде на виготовлення підсумок.

 

- А скільки приблизно ви на фронт аптечок вже відправили?

- Підраховували. Це частина комунікації, тому, що якщо ти не будеш звітуватися, то тебе знайдуть і тебе запитають: “А де поділися наші гроші?” Тому що ми фандрейзимо. Це не лише наші гроші, за які ми все купуємо. Це дорого. Одна аптечка коштує 100 доларів. Ми направили на фронт близько 5000 аптечок. З них 4300 – це IFAK.

 

- Ще хочу спитати тебе про приміщення. Ти одразу знав, що ти будеш з Могилянкою кооперуватися? Чи як так вийшло, що вам надали місце для роботи?

- 5 березня Сергій Миронович Квіт пише у себе в Facebook, що він знаходиться на Подолі, якщо щось потрібно, то пишіть. Я пишу: “Сергію Мироновичу, давайте підемо на каву”. Ну, і ми як єдині люди, грубо кажучи, які ще існували на Подолі на той момент, пішли на каву в єдиний заклад, який був відкритий. Ми взяли каву, почали говорити, обмінюватися новинами, і я якось заїкнувся, що вдома я вже не маю, де всі ці коробки (з гуманітарною допомогою) тримати. Просто сказав, що тут ціла Могилянка стоїть, студентів немає. Я думав, може, щось придумаємо. Ну, і Сергій Миронович завжди щось придумує. На той момент він якраз оформлював документи на посаду президента Академії. Я пам'ятаю, ми тоді прийшли в “Бурсу”, в колишній ресторан, який просто пустує, і він (Сергій Миронович) дозволив використовувати це для волонтерських цілей, і досі дозволяє.

 

- А як ви скооперувалися з KMA Gift Shop?

- Іра Демчук (засновниця KMA Gift Shop) - моя подруга, і вона сама написала мені. Тобто, у нас зазвичай все так відбувалося: я запрошую людей сюди прийти, людина приходить і дивиться, що ми робимо, надихається. Потім людина каже: “А можна я візьму у вас підсумок? Я подивлюся, може, ми зможемо щось таке шити”. Я, без задньої думки, дав підсумок, який був зайвий. Через якийсь час Іра сама повернулася і сказала:“ Ми налагодили виробництво. Ми будемо вам їх шити”. Це все - якась магія українського завзяття.

 

- Тепер про важке. Ти сам возиш гуманітарну допомогу до гарячих точок. Як ти туди їздиш? Що ти відчуваєш, коли ти приїжджаєш туди? Які у тебе внутрішні почуття після приїзду?

- Я не завжди їжджу сам на фронт. Є волонтери, які їздять. Але іноді їжджу сам, коли це якісь великі вилазки. Ну, і, звісно, це депресивно. Це дуже депресивно, дуже складно фізично, тому що постійна дорога і постійний стрес. І спілкуватися з військовими дуже важко. Ти ніби спілкуєшся з людиною, а вона … це просто словами не передається, вона просто от важка. Але разом з тим, якщо ти з ними довго поговориш, а я як документаліст, маю досвід, то вони з часом… Їм треба виговорюватися. Тому часто навіть розмова може бути більш важливою, ніж сам факт того, що ти привіз (тактична медицина). З останньої поїздки ми виявили, що дуже не вистачає тренування. Наприклад, (від) тих самих медиків. Тому ми зараз будемо займатися тренуванням. Зараз уже не така гарячка, у більшості людей на передовій вже є забезпечення. От, у понеділок п'ятеро наших тренерів їдуть тренувати в Запоріжжі одну військову частину. 160 людей мають на виході бути готовими до різних ситуацій, сподіваюсь.

 

- І останнє запитання, яке більше особисто про тебе: чи мала Могилянка якийсь вплив на твоє оце почуття самоідентифікації, як такого завзятого українця?

- Могилянка - це період становлення особистості. Це момент, коли ти вже не дитина, і ти себе гартуєш. Не батьки тебе гартують, ти себе гартуєш у напрямку, в якому тобі треба. Могилянка тобі допомагає, наставляє. І що таке Могилянка? Це викладачі? Це адміністрація? Це стіни? Це студенти? Тут загалом симбіоз цього всього: і викладачі, і студентська тусовка. Для мене це студентська тусовка. Я був активним членом Спудейського Братства, був головою Спудейського Братства, заснував ТА Могилянку в якийсь момент Сенс у тому, що Могилянка мені дуже сильно підходить. Підходила з найпершого дня. Вона мене сформувала як особистість. Я на історії вчився. Я пам'ятаю семінари. Для мене вони просто були розривом шаблону. Тобі задають список літератури, ти читаєш і приходиш на пару, починаєш по цьому списку розповідати, як в школі, просто переказуючи. І тебе питає викладач: “Як ви думаєте, наскільки те, що автор сказав, правильно?” І ти відповідаєш, що правильно, а потім викладач каже: “Вагалі цей чувак, якого ви прочитали, не науковець, він абсолютно не має ніякого відношення до нашої академічної спільноти. Він профан і тому те, що ви прочитали, не має ніякого сенсу". І ми такі: “Ось воно: треба думати, коли ти читаєш. Виявляється, тут може бути щось неправильне, то ти маєш думати своєю головою”. І це було для мене прямо прозрінням, шляхом до критичного мислення.

Це найкрутіше, що мені дала Могилянка: соціальні зв'язки, друзі, самореалізація і критичне мислення. Я тепер можу підважувати, ставити питання правильні та, скажемо так, думати своєю головою.

 

- А як ти себе бачиш (у відбудові)? Брюховецький все хоче, щоб який-небудь могилянець став президентом України. Ви знаєте цю історію?

- Брюховецький, він сказав, коли заснував Могилянку, що один з могилянців буде точно Президентом України. І ми всі чекаємо. Не знаю … Міністром культури (сміється). Це дуже складне питання, тому що я зараз багато в чому спеціалізуюсь, на комунікаціях переважно. Але тут, бах, - мене вже якась медицина тягне. Ну, просто я цим займаюся, і це йде. А якщо йде, то треба займатися, я так мислю. Мабуть, думаю, що я б зайнявся покращенням іміджу України на світовій арені. В принципі, це стосується того, чим я займався завжди. Здається, що я міг би робити це на якомусь більш державному рівні.

Але наразі треба Україну врятувати, тому займаюся тим, чим потрібно.  

 

Розмовляла Дася Гоптар, 2 курс ФГН, германська філологія

© 2012-2022 Національний університет «Києво-Могилянська академія»
вул. Сковороди 2, Київ 04070, Україна