Новини

ВОЛОДИМИР МАНЖОС: «МАЛЮЮЧИ СВОЄ, ВІДЧУВАЄШ НЕЗРИМУ ПІДТРИМКУ НАШИХ ВЕЛИКИХ ПРАЩУРІВ»

Ексклюзивне інтерв`ю з творцями композиції на фасаді другого корпусу НаУКМА

Малюнок, створений на фасаді другого корпусу НаУКМА, – мистецький проект двох художників, українця Володимира Манжоса і француза Жюльєна Маллана.

Проект здійснено на благодійній основі – художники працювали безкоштовно, щоб їхня робота прикрасила освітній заклад, в якому цінують креативність і створюють умови для самореалізації.

Двоє майстрів стріт-арту, яких знають і цінують в усьому світі, створили для могилянців малюнок, головна ідея якого – знання. Знання, які надихають на творчість, породжують інновації і дають свободу.

 

- Коли ви вперше зустрілися і почали співпрацювати? Чи є у вашій команді лідер?

Жюльєн Маллан. Ми зустрілися минулого літа, коли я приїхав знімати документальний фільм про стріт-арт в Україні для французького телебачення. Я знав роботи "Iнтересних казок" з iнтернету та з книжок Трістана Манко (Street Sketchbook: Journeys by Tristan Manco – прим. авт.). Тому я вирішив приїхати, налагодити контакт та запропонувати взяти участь у проекті.

Пізніше був ще один проект, але вже у Франції, куди я знову запросив Володимира. Цього разу я приїхав до України на запрошення Французького Інституту, і ми вирішили розмалювати цю стіну разом. Лідер у нас Вова (показує на Володимира). Я жартую, звичайно. Ми працюємо разом як партнери.

 

Володимир Манжос: В нашій колаборації немає лідера, це співпраця двох художників, обмін професійним досвідом, малювання разом у дружній атмосфері, а не змагання за лідерство.

 

- Як ви вирішили стати художниками? Чому обрали саме стріт-арт?

Ж.М.: Це почалося з дитинства, потім до нас прийшла хіп-хоп культура, і ми почали наслідувати її. Ми були тінейджерами, могли робити все, що хотіли. Ми бачили цю культуру і мусили перебувати в ній. Єдиним способом малювати ми бачили малювання на вулиці.

 

В.М.: В мене все було аналогічно, але я почав займатися графіті значно пізніше.

 

- Як змінювався ваш стиль?

Ж.М.: Гадаю, що все змінилося того дня, коли я поїхав до Бразилії. Я відкрив для себе новий світ, повний свободи. У той час, коли всі копіювали США, в Бразилії виник новий власний стиль.

Стріт-арт дуже змінився та почав відрізнятися. Саме тому що бразильські графіті такі грандіозні та цікаві, вони стали дуже особливими. Вони вплинули на усю Південну Америку, а згодом почали впливати і на розвиток стріт-арту в Європі.

 

В.М.: Так, навіть у нас відчувався вплив Бразилії. Ми теж починали з хіп-хоп графіті, тегів, стайл-райтингу і т.д. Потім, познайомившись з бразильскими стилями, почали дивитись на малювання на стінах по-іншому. Тепер ми розуміємо, що черпати натхнення в рідній культурі набагато цікавіше. Мистецтво, що проростає на грунті рідної культури, дає значно більше можливостей для творчого розвитку. Малюючи своє, наче відчуваєш незриму підтримку наших великих пращурів.

 

- Ви малюєте на полотні?

Ж.М.: Я намагався працювати з полотном і не знайшов себе в цьому. Важливо, де ти малюєш. Можна використовувати вулицю як велике полотно і навколишнє середовище як частину малюнку. Варіантів безліч.

 

В.М.: Я пишу на полотнах, і досить давно. Тепер працюю в тій самій техніці живопису вже й на стінах, без спрею, головного атрибуту графіті. За змістом і за формою різниці майже немає, але на роботу на стіні люди реагують одразу, тобто віддача – майже моментальна. Малювання ж на полотні передбачає довгий процес «виходу в світ».

 

- Як вам працювалося в стінах університету? Якою вам здається атмосфера Києво-Могилянської Академії?

Ж.М.: Ми знали, що будемо розписувати стіну в університеті, тому у нас з’явилась ідея зобразити людей, які дивляться в книжки, зобразити різні символи знань… Ми почали працювати, робити ескізи, виникла ідея центрального персонажу – певного символу знання. Потім ми поєднали наші окремі скетчі. Щодо Києво-Могилянської академії, – я поспілкувався з людьми тут і дізнався про університет трохи більше. Мені була цікава ця атмосфера і люди, мені сподобалося тут малювати.

 

В.М.: Раніше я думав, що Могилянка – такий самий учбовий заклад, як і інші, де за хабарі складають екзамени. Але спершу я звернув увагу на те, що люди тут зовсім інші, а пізніше, коли дізнався про тутешню систему передачі знань, все зрозумів. Я був приємно вражений, подумав, що ще не все в цій країні втрачено.

 

- Що для вас означає знання?

Ж. М. Для мене знання – це свобода.

 

В. М. Знання – це не завжди вчені ступені. Зараз істинні знання замінили інформованістю – простим накопиченням непотрібної інформації. Від інформації, яка не вчить, як жити в цьому світі, мало користі. Аморальне використання накопиченої інформації веде людину до загибелі, істинні знання ведуть до досконалості. Отже, для мене знання це – самовдосконалення. Отримуючи таку інформацію, маєш можливість відразу ж застосовувати її в житті і, отримавши досвід, переконуєшся в істинності таких знань.

 

- Чи впливає на вас атмосфера місця, де ви працюєте?

Ж.М.: Ми беремо якісь речі з середовища, в якому знаходимось, і це додає більше сенсу тому, що ми малюємо.

 

В.М.: Звісно. Завжди, де б ми не малювали, місцева атмосфера впливає. Так, ніби через художника матеріалізується невидима сутність місцевої культури.

 

Ж.М.: Ми «позичаємо» символи з навколишнього середовища, розвиваємо їх та переносимо на малюнок.

 

- Якими фарбами ви малюєте? Наскільки вони тривкі?

Ж.М.: Ми використовуємо акрилові фарби. Можливо, років через 20 вони трохи вицвітуть, але, я думаю, що триматимуться довго.

 

- Ви багато подорожуєте. Які країни та проекти запам’яталися вам найбільше?

Ж.М.: Я подорожую так багато, що зараз навіть не згадаю всіх країн, де був. Одним з дуже цікавих був проект в Індонезії, в місті, зруйнованому вулканом. Там я малював разом з місцевими людьми, і це було дуже цікаво, бо ми обмінювалися знаннями, це було таке своєрідне «освоєння» території. Мене надихнула атмосфера цього місця. Коли малюєш в якомусь місці, наповнюєшся його атмосферою.

 

В.М.: Крім України, проекти були в США, Мексиці, Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Німеччині, Словаччині, Індії. Найбільше, мабуть, запам’яталися Азорські острови в Португалії – там неймовірно красиво, та Індія зі своєю унікальною культурою. Мабуть, найулюбленіший проект – «Living Walls» в Атланті, він некомерційний, тому дуже запам’ятався дружньою атмосферою. Наступний проект в Мехіко був дуже комерційним, тому різниця відчувалася, хоча негативний ефект компенсувався дуже теплим кліматом та гостинністю мексиканців.

 

- Чи є у вашій творчості загальна концепція, провідна ідея? Чи це більше залежить від місця, де ви малюєте?

Ж.М.: Скоріше, це більш залежить від місця. Головна ідея, на мою думку, в тому, щоб малювати в місці, яке не передбачено для малювання. Життя – це не тільки споживання, глобалізація і таке інше, це використання твоєї уяви, намагання мріяти, уявляти. У ваших малюнках є спільна риса – не видно облич персонажів. Це дає можливість людям самим уявити, які у них обличчя, щасливі вони чи ні, про що думають.

 

В.М.: Це не тільки дає можливість, а навіть змушує людей вмикати уяву.

 

Ж.М.: Люди можуть сприйняти зображення та уявити те, що вони хочуть побачити: думки персонажа, його характер. Саме тому хлопчик на цій стіні зображений в такій позі. Це замислений персонаж, він наче роздумує про минуле, або майбутнє, або ще про щось…

 

- Чи існують сьогодні певні тенденції в стріт-арті?

Ж.М.: Якщо раніше вони, можливо, й були, то зараз існує десять тисяч способів виразити себе в публічному просторі. Стріт-арт подібний до малювання на полотні, тільки здійснюється на вулиці. Можна використовувати стріт-арт для протесту, для створення декоративних «гарненьких картинок». Головне, що треба робити – це висловлюватися. Звісно, деякі люди працюють на замовлення, деякі – за власним бажанням, або, як графітери, – для того, щоб виразити себе у дещо насильницький спосіб. Але не існує одного стріт-арту. Зараз він стає все більш і більш популярним. Коли ми починали займатися цим мистецтвом, це були графіті, які створювалися незаконно: поліція ловить тебе, ти платиш штраф… Ми робили це навіть не стільки для людей, скільки для себе. Точніше, для інших графітерів, щоб позмагатися, вразити когось. Зараз все змінилося, і стріт-арт намагається стати більше відкритим, виразним та зачепити більше людей.

 

В.М.: Стріт-арт зараз став дуже комерційним. На нього витрачають і на ньому заробляють дуже великі гроші. Але це біда для багатьох художників, що стали всесвітньовідомими та дуже дорогими. Їх розвиток припинився, бо навіщо творити щось нове, коли можна малювати одне і те ж, а бажаючих купити все одно безліч.

 

- В чому полягає різниця між нелегальним графіті та більш декоративними зображеннями на стінах?

В.М.: Різниця в тому, що ідея стріт-арту доступна кожному. Наші малюнки, навіть бабусі й дідусі розуміють (кожен по-своєму, звичайно), а графіті зрозуміле лише тим, хто на ньому розуміється. Мені здається, що межа між графіті та стріт-артом – в змісті, в тому, що зображено. Графіті виглядає як хуліганство, вандалізм – і люди одразу на нього реагують.

 

Ж.М.: В графіті немає сенсу як такого. Графіті – це не протест. Воно лише для того, щоб самовиразитися: «Я поставив своє ім’я, і я можу робити, що схочу».

 

- Яку роль відіграє стріт-арт у просторі міста?

Ж.М.: Якби ця функція була лише декоративною, це було б нецікаво. Коли висловлюєшся в публічному просторі, треба сказати щось таке, що люди пізніше інтерпретують по-своєму. Ти розміщуєш своє висловлювання в публічному просторі і навіть якщо воно не передбачає певного послання, воно саме по собі є посланням. Це ознака демократичного мистецтва, мистецтва для кожного.

 

В.М.: Саме для міста стріт-арт – це облаштування, більше декоративна функція. В Америці часто використовували стріт-арт, щоб створити такий собі музей просто неба. Наприклад, колись занедбаний, а зараз престижний район галерей Сохо в Нью-Йорку або Вінвуд Арт Дістрікт в Маямі, куди запрошують художників зі всього світу, які малюють свої фрески і з неохайного, кримінального, індустріального район перетворюється на престижний і дорогий. Для художника стріт-арт – це можливість щось сказати. Особливо це стосується нашої країни: багато речей просто не можна висловлювати, а навіть якщо їх і говорять, то інші намагаються не чути. А через художню форму з’являється можливість привернути увагу до певних речей.

 

- Чим відрізняється положення вуличного живопису в Україні та в Європі чи Америці?

В.М.: За кордоном це дуже великий бізнес. У нас це певне явище, і допоки чиновники не знають, як на цьому заробити, доти це не перетвориться на бізнес. В Америці цей бізнес сильно розвивається, адже в нього вкладають великі гроші. У нашій країні були певні спроби перевести стріт-арт на комерційну основу, але з цього нічого не вийшло, на щастя.

 

Ж.М.: Дійсно, зараз стріт-арт дуже модний та комерціалізований і втратив те, в чому була його суть раніше. Тоді малювання на вулиці було політичною подією. Зараз стріт-артистів запрошує галерея і створює багато реклами для художника. Тому багато з них часто йдуть малювати на вулицю, щоб стати відомими. Не для всіх, але для багатьох стріт-арт – це бізнес. Такі художники малюють не через те, що хочуть висловитися в просторі вулиці, або через те, що відчувають потребу у цьому, а просто тому, що хочуть потім продати свої полотна та розрекламувати себе. Але я малюю на вулиці саме тому, що це для мене задоволення.

 

Анастасія Дзюбан, студентка НаУКМА

© 2012-2019 Національний університет «Києво-Могилянська академія»
вул. Сковороди 2, Київ 04070, Україна
OSense O-Sense