Золотницький Володимир Трохимович

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:26

- юрист, письменник, філософ, перекладач

Золотницький Володимир Трохимович (1741, Київщина - після 1796, м. см. невід.) - юрист, письменник, філософ, перекладач. Народився в сім'ї сільського священика. Початкову освіту здобув від батька, вихованця КМА. У 50-х рр. 3. навчався в КМА. 1760 перейшов до Московського університету на філософський факультет. З червня 1762 - викладач німецької мови Санкт-Петербурзького сухопутного шляхетського кадетського корпусу, з 4.06.1764 - перекладач Московської камер-колегії, з 10.06.1765 - секретар П. І. Паніна. 1767 - депутат Комісії зі складання проекту нового Уложення законів Російської імперії від шляхетства Київського полку, де 1768 виступив з "пространными замечаниями" на "Проект прав благородних". 1769 - 70 брав участь в Бендерській кампанії під час Російсько-турецької війни 1768 - 74. Мав чин підполковника Дніпровського шкіперського полку. 1771 - 72 - голова Військової канцелярії в Криму. Був присутній під час підписання договору з кримським урядом. 1773 - 76 служив у Новоросійській губернській канцелярії, прокурором у Кременчуці (1781 - 84) і Катеринославі (1785 - 95), головою палати цивільного суду Катеринославського намісництва (1795 - 96). 12.03.1796 3. вийшов у відставку і невдовзі помер.

Активна літературна діяльність 3. припадає на 1760-ті рр. Кілька його невеликих творів і перекладів з'явились в "Полезном увеселении" М. М. Хераскова й журналі "Смесь", серед них: "Дух Сенеки..." (М., 1765), "Путешествие в другой свет" (СПб., 1766), "История разных героинь й других славных жен..." (СПб., 1767-68). 3. - автор кількох компілятивних трактатів з етики, про безсмертя душі та природне право. За словами митрополита Київського і Галицького Є. Болховітінова, "...много писал довольно нехудых од, сатирических писем й других стихотворений". Поділяв думки німецьких філософів про обов'язок людини перед суспільством. Вважав, що правилам співжиття і поведінки людини в суспільстві слід надавати перевагу перед усіма іншими науками. Таку думку було висловлено в передмові до збірки "Состояние человеческой жизни..." (1763) з присвятою графу О. Розумовському та в книзі "Общество разновидных лиц..." (1766), присвяченій гр. П. Паніну. Основні теми, які розробляв 3. у збірці, - благочестя, невдячність, підлабузництво та інші. До цієї групи праць належать і "Новые нравоучительные басни" (1763). В уявленні про людину 3., як і багато хто з вихованців КМА, виходив з її вроджених природних здібностей та внутрішніх прагнень до добра чи зла, що коригуються вихованням, в основі якого має бути пізнання самого себе і свого місця в суспільстві: "Всяк должен делать своє, к чему определяем, й не приниматься за то, что ему не свойствснно..." Вел. роль у формуванні суті людини 3. відводив релігії. Доказам існування Бога присвячено його працю "Разсуждение о бессмертии человеческой души..." (1768). 3. різко виступав проти деїстичних та механістичних ідей Вольтера та енциклопедистів у своїх "Доказательствах бессмертии человеческой души..." (1780). Вважав, що "Опровергать веру єсть вооружать одного на другого і вводить всеобщее бедствие..." У богословській полеміці використовував наукові аргуменги: ідею багаточисельності світів, систему світобудови М. Коперніка тощо. "По благости господней,- писав 3.,- удостоившись получить некоторое просвещение й будучи от природы склонен к уединению, нередко нахожу время упражняться в богомыслии, й оно-то составляет приятнейшие й сладкие часы моей жизии". Викладенню принципів, на яких грунтується людське суспільство, присвячено найвизначнішу працю 3. "Сокращение естественного права..." (І764), що була першим систематичним викладом теорії суспільного договору в Росії. 3. був також першим, хто звернувся до проблеми основних законів у російській юридичній літературі. Останній друкований твір 3. "Наставление сыну" (1796). Книги 3. користувалися великим попитом у студентів КМА, декілька примірників були в академічній бібліотеці.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Запольський Іван Гнатович

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:22

- математик, фізик, астроном, професор, письменник

Запольський Іван Гнатович (1773, Бєлгородщина - 20.12.1810, м. Казань, тепер Респ. Татарстан, РФ) - математик, фізик, астроном, професор, письменник. Народився у сім'ї священика. Виховувався у Севській та Бєлгородській семінаріях. На початку 90-х рр. навчався у класі богослов'я КМА, 1796 - 99 в Московському університеті. Після його закінчення 3. призначено вчителем фізики та математики до казанської гімназії. 1804 перейшов на посаду ад'юнкта прикладної математики та фізики Казанського університету (завідував також фізичним кабінетом). Член ради університету (з 1807 виконував обов'язки секретаря ради). 1804 захистив дисертацію "Про найвище благо". За визначні досягнення у викладанні математики і фізики у січня 1810 3. обрано екстраординарним професором.

Крім своїх улюблених предметів, 3. захоплювався психологією. 1807 написав працю "Разсуждения о самолюбии" (1815), яка побачила світ лише після смерті 3. Автор поетичних та прозових творів моралізаторсько-дидактичного характеру, філософсько-етична концепція яких близька до вчення Г. Сковороди. Йому належать твори: "Желанная встреча" (1789), ода "Совесиль" (1797), поезія "Песнь божеству" (1798), повісті "Волшебник" (1798), "Обманутый мудрец" (1798), оповідання "Апреля первое число" (1798), нарис "Извозчик". Помер від хвороби серця.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Зіновіїв Климентій

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:25

- поет і етнограф

Зіновіїв Климентій, Климентій Зіновіїв син, Климентія Трясця (серед. XVII ст. ймовірно, Правобережна Україна - після 1712, Чернігівщина) - поет і етнограф. Походив з незаможної родини, рано осиротів. "Безродный й отнюд сирота", - писав про себе. Певне, навчайся в нерк. школі, де і жив, а потім - у КМА, мешкав у бурсі. Молодим постригся у ченці, був монастирським писарем. Обходив усю Україну, збираючи пожертвування для монастиря, а також в її монастирських справах. Жив на Закарпатті, Волині, Київщині, у Слобідській Україні, на Запорозькій Січі, бував у Польщі, Білорусії, Литві, Росії. Знав церковнослов'янську, латинську, польську, російську мови, орієнтувався у білоруській та литовській мовах. Був дуже спостережливим, допитливим, багато думав і читав, любив не тільки церковні співи (сам співав "ірмолоя"), а й народні думи та пісні, кохався в малярстві. Мав схильність до віршування. Знаючи закони силабічної версифікації, свої спостереження і роздуми виливав у поетичній формі. Багато хворів, був у якомусь "гоненії", але дожив до похилого віку. Закінчив життя на Чернігівщині у сані ієромонаха.

Майже через 150 років після смерті 3. в одному з чернігівських монастирів український письменник-етнограф О. Шишацький-Ілліч натрапив на збірку його творів. Рукопис не мав ні початку, ні кінця, налічував 321 сторінку (з можливих 400) і поділявся на З частини: книжку віршів, що її поет готував до друку, збірку народних прислів'їв та приказок, розміщених за алфавітом, і віршів, дописаних 3. пізніше. О. Шишацький передав рукопис П. Кулішу, і 1859 в "Русской беседе" вийшла його розвідка: "Климентий, украинский стихотворец времен гетмана Мазепы". Розширену розвідку було надруковано в січневому номері журналу "Основа" за 1861. Вірші 3. викликали жваве зацікавлення, на них посилалися при розв'язанні спірних питань, використовуючи як історичні свідчення очевидця. Із збірки робив виписку народних афоризмів фольклорист і етнограф Опанас Маркевич, їх уводила в художні твори Марко Вовчок. На початку XX ст., працюючи над "Історією української літератури", І. Франко виділив окремо розділ під назвою "Климентій Трясця і Григорій Сковорода". Учений спирався тільки на уривки віршів, наведених Кулішем, бо існувала версія, що рукопис 3. загинув під час пожежі Кулішевого хутора. Франка приваблювало те, що вірші містять "дуже багато характерних рис для розуміння життя і побуту особливо нижчих народних верств придніпрянської України", дають "інтересний матеріал для змалювання культури початку XVIII ст." Проводячи аналогії між о. Г. Сковородою, дослідник писав: "Літературна і соціальна фізіономія обох однаковісінька, хоч у їх інтелігенції і моральному погляді на життя величезна різниця. Оба вони були учнями Київської академії, оба провели свій вік, блукаючи по Україні та сусідніх з нею країнах, у обох у їх творах крізь старосвітську форму проблискують іскри нових почувань і поглядів, критицизму й рефлекси, зароджується тип новочасного письменника, що виступає не як речник типових поглядів маси або приписів традиційної доктрини, але як індивідуальна поява зі своїми власними поглядами, виробленими сильно розвитим індивідуальним життям і думанням". 1909 С. І. Маслов віднайшов рукопис 3. у фондах бібліотеки Київського університету св. Володимира, а 1912 В. М. Перетц опублікував усю його поетичну спадщину. 1971 Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні видав повністю автограф 3., тобто вірші та "приповісті посполиті". Філологи, історики, етнографи, економісти та правознавці отримали безцінний матеріал (бл. 400 віршів і 24 тис. прислів'їв та приказок), який доповнює уявлення про Україну кінця XVII - поч. XVIIІ ст. Герої його творів - представники всіх верств і прошарків населення України. Це - селяни, козаки, ремісники, духівництво (чорне й біле), торговці, музиканти, малярі, шафарі (управителі, економи), судді, підсудки тощо. З гіркотою констатує поет, що людей бідних незрівнянно більше, ніж заможних, бачить, що довкола точиться жорстока боротьба за існування, коли "чловєк чловєка рад бы в єдин час згубыть, а гды б мощно, то могл бы живаго поглотить". Цінність творів 3. також у їхній худодній якості, зумовленій жвавістю образного мислення поета і органічним засвоєнням скарбів народної мови. Він продовжив демократичні традиції української літератури, які йшли від І. Вишенського, виступаючи предтечею Г. Сковороди, а далі й Т. Шевченка.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Жданович Інокентій

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:21

- ігумен

Жданович, чернече ім'я Інокентій (р., м. н. невід. - 1731, Новопечерський Свенський м-р, біля м. Брянськ, тепер РФ) - ігумен. Навчався в КМА, по закінченні якої прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі, де проходив різні послушенства і згодом став ієромонахом. Адміністрація Києво-Печерської Лаври призначила Ж. ігуменом до одного зі своїх приписних монастирів - Дятловицького Спасо-Преображенського, що містився на території тогочасної Речі Посполитої (тепер Республіка Білорусь). 18.03.1722 Ж. скаржився архімандриту Києво-Печерської Лаври Й. Сенютовичу на утиски католиків і уніатів. До скарги додав копію прохання на ім'я повноважного російського посла при польському дворі М. П. Бестужева-Рюміна, завізовану Слуцьким архімандритом Феодосієм Волковичем та ігуменом Пінського Братського монастиря Каріоном, в якому вони свідчили про насильницьке захоплення уніатським єпископом Пінським і Туровським Феофілом Годебським Пінського Братського Куп'ятицького і Новодворського православних монастирів. 20.04.1728 Ж. призначили намісником приписного до Києво-Печерської Лаври монастиря - Новопечерського Свенського поблизу Брянська, де він невдовзі помер. По його смерті залишилися книги латинською, польською і слов'янською мовами. Як свідчив лаврський ієром. Антоній, цими книгами Ж. користувався під час перебування в Дятловичах. В особистому зібранні Ж. значилися, зокрема, "Євхологіон" ("Служебник") і "Требник" на "латинскім і греческім диалекте" (з поміткою бібліотеки Києво-Печерської Лаври), книги польською мовою "Казання на все недели" (в двох примірниках) і "Скарга", яку Ж. перед смертю заповідав бібліотеці Києво-Печерської Лаври.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."