Видатні професори і студенти

Єллінський Митрофан Микитович

- ад'юнкт-професор, лейб-хірург, штатський радник

Єллінський Митрофан Микитович (1772, Курське, тепер РФ - 3.03.1830/31, м. С.-Петербург) - ад'юнкт-професор, лейб-хірург, статський радник. Народився у сім'ї священика. Очевидно, навчався у КМА (за А. Змеєвим - у Харківському колеґіумі), звідки 1792 вступив до Санкт-Петербурзької медико-хірургічного училища при Санкт-Петербурзькому генеральному сухопутному госпіталі. Ще під час навчання написав розвідку "О цинге" (1793). 1794 отримав звання підлікаря. За рекомендацією проф. Никона Карпинського, який помітив непересічні здібності Є., обраний на посаду прозектора анатомії. 1795 склав іспит, одержав звання лікаря і був обраний ад'юнкт-професором анатомії кафедри анатомії та фізіології, яку очолював Н. Карпинський. Однак Є. обірвав блискучу кар'єру науковця і 1796 став полковим лікарем лейб-гвардії Преображенського полку. З 1798 - штаб-лікар, з 1805 - головний штаб-лікар будинку для вдів та оператор у лікарні для бідних у Санкт-Петербурзі. 1810 виконував обов'язки помічника міського акушера Санкт-Петербурга. 1826 одержав звання лейб-хірурга. Нагороджений орденом св. Володимира IV ст.

Є. - автор численних наукових творів. Працюючи під керівництвом Н. Карпинського в галузі анатомії, запропонував на розгляд Санкт-Петербурзької державної медичної колегії праці "О сердце по-крытом кроме общего перикардия тремя отдельными оболочками", "О прибавочном печеночном канале" та "О камнях замешковавшихся в устье мочеточников" - всі надруковані у збірці 1805. Окремим виданням вийшла 1807 у Санкт-Петербурзі "Фармакопея для бідних". Крім опублікованих праць, деякі залишились у рукописах, зокрема: "О глистах" (1796), "О постоянстве паховых бубонов как симптоме венерической болезни" (1803). Помер Є. у Санкт-Петербурзі під час епідемії холери.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Емін Федір Олександрович

- мандрівник, письменник, зачинатель російської романістики, сатирик, перекладач, історик, філософ, викладач

Емін (Махмед-Емін) Федір Олександрович (6л. 1735, м. н. невід.- 18.04.1770, м. С.-Петербург, тепер РФ) - мандрівник, письменник, зачинатель російської романістики, сатирик, перекладач, історик, філософ, викладач. У біографії Е. багато неясностей, оскільки він сам оточував ореолом загадковості своє життя. Навіть прізвище Емін, ймовірно, псевдонім (у перекладі з турецької мови означає "надійний", "вірний", "начальник", "директор", "шеф").

Народився Е. у невеличкому містечку на укр. землях, що були під владою Речі Посполитої. Ще в ранньому віці осиротів. 1742 вступив до КМА. Жив у бурсацькому сирітському будинку, захоплювався "Подорожніми записками" В. Григоровича-Барського. Навчаючись у Києві, він, очевидно, крім мов, що вивчались у КМА як обов'язкові, оволодів також турецькою мовою. 1752 успішно закінчив КМА і вирушив у мандрівку до Константинополя. Побував також в Австрії, Італії, Португалії, Єгипті, Алжирі, Тунісі, де опанував ще кілька іноземних мов. Прийняв мусульманство, деякий час служив яничаром. 1761 прибув до Лондона і подав князю Д. О. Голіцину прохання про повернення в Росію. Назвавшись Махмед-Еміном, розповів вигадану історію свого життя як турецького "дворянина". Охрестився в домовій церкві князя Голіцина і отримав російський паспорт. У травні 1761 Е. з'явився у Санкт-Петербурзі і подав імператриці Єлизаветі Петрівні лист італійською мовою з проханням про призначення на службу, підписавшись як Теодоро Емінеску. У ньому описав своє життя ще фантастичніше, ніж у записці, поданій князю Д. О. Голіцину. При цьому підкреслив, що володіє сімома мовами, але російської не знає. Зараховано до Санкт-Петербурзького сухопутного шляхетського кадетського корпусу викладачем італійської мови з платнею 150 руб. на рік. Водночас викладав італійську мову в Академії мистецтв. 1763 - перекладач Колегії закордонних справ у чині титулованого радника. Збереглось прохання Е. від 1763 до канцлера М. І. Воронцова, в якому він просив про збільшення платні. Про себе Е. знову писав як про колишнього турецького підданого в полковницькому званні, що володів латинською, польською, турецькою, італійською, іспанською, португальською, англійською і французькою мовами. Згодом Е. переведено на посаду перекладача до Кабінету міністрів.

У Санкт-Петербурзі Е. уславився як письменник, публіцист, видавець, став першим російським романістом. З 25 книг, виданих ним, 7 - романи, що користувалися великим успіхом у читачів, перевидавалися. У мемуарах сучасників Е. можна знайти посилання на його твори. Зокрема, М. Карамзін писав, що у дитинстві зачитувався прозою Е., зауважуючи при цьому, що "романы, изрядно сочиненные, й разные нравоучения й описання разных земель с их правами й политикой в себе содержащие, суть наиполезнейшие книги для молодого юношества к привлечению их к наукам", підкреслював їхнє значення для утвердження високої моралі, оскільки вони відвертають від зла і прищеплюють любов до добра.

Улюбленою літературною формою Е. був любовно-адюльтерний роман. Спочатку він робив переклади таких творів, зокрема, переклав з італійської романи "Безщастный Флори-дор, история о принце рекалмуцком" (СПб., 1763); з португальської "Любовный вертоград..." (СПб., 1763); з іспанської "Горестная любовь маркиза де Толедо" (СПб., 1764) та інші. Згодом почав писати сам, використовуючи знання з життя різних країн, у яких побував. Один із найвідоміших любовно-адюльтерних романів Е. - "Непостоянная фортуна, или Похождения Мирамонда" (СПб., 1763), який складається з низки оповідань про незвичайні, навіть фантастичні пригоди турецького юнака Мірамонда у Греції, Алжирі та інших країнах. У долі одного з персонажів роману, друга Мірамонда - Ферідота, автор відобразив окремі епізоди власного життя. Тож роман є водночас автобіографічним. Письменник проголошував свої ідеї устами героїв, що жили у різних країнах світу, і це дало йому змогу критикувати неробство дворян, загальне неуцтво і низьку моральну свідомість російського суспільства. У романах "Непостоянная фортуна, или Похождения Мирамонда" та "Приключения Фемистокла" (1763) Е. подав власну програму суспільного розвитку.

Найвидатніший роман Е. "Письма Эрнеста й Доравры" у чотирьох томах (СПб., 1766) за фабулою та світоглядом близький до "Лії, або Нової Елоїзи" Ж.-Ж. Руссо. У ньому письменник зосередив увагу на особистому житті звичайних людей, художньо дослідив їхні внутрішній стан, емоції та почуття.

Яскравим проявом письменницького таланту Е. є його сатиричні твори: "Нраво-учительные басни" (СПб., 1764, 1789, 1793), "Сон, виденный в 1765 г., 1 января" (СПб., 1765), де висвітлювалися тогочасні устої Санкт-Петербурзької АН та Академії мистецтв, в Санкт-Петербурзі сухопутному шляхетному кадетському корпусі. Неопублікована комедія Е. "Ученая шайка", низка епіграм та політичних віршів були спрямовані проти російського письменника та історика М. Д. Чулкова, німецького дослідника давньоруської історії, члена Санкт-Петербурзької АН А.-Л. Шльоцера і особливо проти рос. письменника О. П. Сумарокова, який висміяв Е. у своїй комедії "Ядовитый". Дружні стосунки у Е. склалися з письменником і видавцем, випускником КМА В. Рубаном та російським письменником-просвітником (пізніше - в'язнем Шліссельбурзької фортеці) М. І. Новиковим, який у зв'язку зі смертю Е. опублікував співчутливу статтю у своєму "Опыте исторического словаря о российских писателях". Е. видавав журнал "Адская почта" (1769), один з найкращих сатиричних часописів у Російської імперії. У відомій полеміці "Всякой всячины" В. Рубана з "Трутнем" М. І. Новикова про значення сатири Е. був повністю на боці останнього, який засуджував не недоліки взагалі, а вказував конкретно на вади знайомих йому вельмож. "Адская почта" містила багатий матеріал, який усебічно показував життя російського суспільства XVIII ст. висміював і викривав недолугість виховної системи, неуцтво та невігластво, домостроївські засади родинних стосунків, пияцтво та гультяйство, сліпе копіювання іноземщини, корумпованість чиновництва, злочинність тощо.

Друкувалися в "Адской почте" оригінальні есе про Вольтера, Ж. Л. Р. д'Аламбера (Даламбера), В. І. Лукіна, М. І. Новикова, С. К. Наришкіна, В. Тредіаковського та інших видатних людей того часу. На сторінках "Адской почты" та часописів М. Новикова Е. виступив з гострою критикою О. Сумарокова та його оточення. Під нищівну критику Е. потрапив і М. Ломоносов за прислужництво цариці та її дворові.

Е. - автор історичних праць "Описание Оттоманской Порты" (СПб., 1767 - 69) та "Российская история" в 3-х т. (1767-69). Остання сприймалася тодішніми істориками неоднозначно, проте помітно вплинула на розвиток історіографії XVIII ст. Вершиною творчості Е. вважається філософсько-богословська праця "Путь к спасению", яка вийшла по його смерті (1780). У ній чітко простежується вплив ідей Г. Кониського, лекції якого Е., вірогідно, слухав ще у КМА. Ця праця перевидавалася кілька разів у XIX ст.

Смерть Е. була несподіванкою для його небагатьох друзів. На його могилу не поклали надгробну плиту. Так чинили з самогубцями.

Син Е., Микола Федорович Емін (п. 1814), працював у Петрозаводському намісницькому управлінні при Г. Р. Державіну, за його дорученням написав "Краткое описание образа жизни й свойств живущих в смежности с корелами шведских лапландцев", служив виборзьким губернатором. Був плідним письменником-сатириком, писав вірші, робив переклади з французької мови. Серед його праць - комедії "Затоки" (М., 1788), "Мнимий мудрец" (СПб., 1786), повість "Роза" (СПб., 1788), байка "Сильная рука владика" (1786), вперше опублікована у журналі "Правдолюбец" за 1801.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Данилевський Іван Лук'янович

- доктор медицини, один з перших представників соціальної гігієни в Російській імперії

Данилевський Іван Лук'янович (р. н. невід., м. Київ - р., м. см. невід.) - доктор медицини, один з перших представників соціальної гігієни в Російській імперії. Навчався в КМА. Медицину вивчав у медико-хірургічній школі при Московському генеральному госпіталі. Удосконалювався у Геттінгенському університеті, де 1784 захистив докторську дисертацію "Про найкраще медичне управління". Присвятивши свою наукову працю проблемі удосконалення охорони здоров'я, Д. вимагав від держави й уряду прийняти на себе зобов'язання опікуватися здоров'ям населення, наголошуючи, що найкращим лікарем має бути державна влада. "Виліковування хвороб, - писав він, - знищення їх причин треба чекати не від лікарів та аптекарів, а лише від державної влади". Особливе місце в дисертації займають положення про необхідність проведення широких профілактичних заходів, організацію медичної допомоги, під час пологів, охорону здоров'я дітей, фізичного виховання молоді, запровадження санітарної освіти та рекомендації саніторно-гігієнічного характеру. Дисертація Д. мала чітко виражену соціальну спрямованість. "Яку користь, - запитував він, - лікарі принесуть державі, вилікувавши небагатьох за допомогою медицини, у той час як більша частина громадян передчасно помирає внаслідок різних хвороб, що виникають через погані умови життя, недостатню санітарну освіту та інші несприятливі соціальні умови". Праця Д. - перше з відомих соціально-гігієнічних досліджень, виконаних українцем. Видатний німецький клініцист того часу Петер Франк, який стояв біля витоків науки соціальної гігієни, повністю надрукував її у своєму журналі "Вибрані твори" як зразкову. В німецькій пресі вона отримала дев'ять позитивних відгуків.1786 Д. повернувся на батьківщину.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Дубровський Петро Петрович

- колекціонер, бібліофіл, дипломат

Дубровський Петро Петрович (9.12.1754, Київщина - 9.01.1816, м. С.-Петербург) - колекціонер, бібліофіл, дипломат. Народився в українській шляхетній родині. До 1772 навчався у КМА. Працював у Синоді на посадах копіїста та підканцеляриста. Маючи намір завершити свою освіту за кордоном, 1778 виїхав до Парижа у складі церковного причту російсько - посольської церкви. Зарекомендував себе людиною високої освіченості, гідної поведінки, добрим знавцем мов. 1780 -1800 - секретар і перекладач російського посольства у Франції. У роки Великої французької революції Росія розірвала дипломатичні стосунки з Францією й відкликала посольство. Але Д. залишився як повірений у її справах. Він врятував архів посольства, вивіз його до Брюсселя, а потім до Гааги.

Д. здобув славу видатного колекціонера й бібліофіла. Живучи протягом 23 років у Парижі і виконуючи дипломатичні доручення у багатьох європейських столицях (Лондоні, Римі, Мадриді, Відні, Мюнхені), познайомився з багатьма письменниками, філософами, колекціонерами й почав збирати власну колекцію рукописних книг, автографів, історичних документів. Одне з перших його надбань - італійський ілюмінований кодекс Тіта Лівія на пергаменті, подарований йому Ж.-Ж. Руссо (1778). Колекція значно збагатилася у роки Французької революції. Він придбав документи з архівів Бастилії, Сен-Жерменського абатства, автографи різних діячів тощо. 1800 змушений залишити дипломатичну службу і переїхати до Санкт-Петербурга, куди перевіз і значну частину своєї колекції, що складалася більш як з 11 тис. рукописних книг V-ХІІ ст. та докум. XII-XVIII ст. 15 мовами, переважно західно-європейського походження. Серед них - рукописи східними мовами, а також слов'янські рукописи. Цю найбагатшу в Європі колекцію було оцінено в Лондоні у величезну на той час суму - 7 тис.гіней. Д. мав намір подарувати свою колекцію КМА, де він одержав не лише добру освіту, але й розуміння цінності давніх і сучасних рукописів, книг та історичних документів. Але цьому наміру перешкодила, очевидно, реорганізація КМА. 1805 Д. подарував свою колекцію імператорові Олександру І, за що одержав винагороду 15 тис. руб. Для збереження колекції при Імператорській Публічній бібліотеці створено т. зв. "Депо манускриптів", хранителем якого став сам колекціонер. Доля частини колекції, що залишилася в Парижі, невідома.

У Санкт-Петербурзі Д. займався літературною діяльністю, працював над книгою, яку назвав "Російський Плутарх, або Життя славетних мужів Росії з IX ст. по сьогодення", готував спогади про подорожі по Франції, Італії, Португалії з описами всіх визначних історичних та архітектурних пам'яток. Для видання цих книг мав намір влаштувати в Парижі російську друкарню, для якої навіть замовив шрифти. Очевидно, він поділяв ідеї Французької революції, оскільки збирався видати у своїй друкарні російською мовою "Декларацію прав людини і громадянина". Проте здійснити ці наміри йому не вдалося. Незалежний характер, почуття власної гідності, притаманні Д., стали причиною конфлікту з директором Імператорської бібліотеки О. Олєніним. 1812 він звільнив Д. з посади хранителя й змусив піти на пенсію. Д. боляче пережив свою відставку і з гіркотою писав, що за такий подарунок, як його колекція, в іншій країні він залишився б довічним почесним хранителем. Його навіть не запросили на офіційне відкриття Імператорської Публічної бібліотеки 1814, хоча саме його колекція додала їй слави. Помер у бідності й забутті.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Гулак-Артемовський Петро Петрович

- ректор Харківського університету, поет

Гулак-Артемовський (Артемовський) Петро Петрович (ін. псевд. й криптоніми - П. Гулак, П. А. Г; Н-й, N, "Й" та ін.) (16.01.1790, м-ко Городище Київського воєвод., тепер місто, райцентр Черкаської обл.-1.10.1865, м. Харків) - ректор Харківського університету, поет. Батько Г.-А. був бідним сільським священиком дворянського походження. З 1802 Г.-А. вчився у КМА. 1813, закінчивши майже повний академічний курс, оселився у Бердичеві, де викладав у приватних пансіонах та в багатих родинах. У вільний час удосконалював знання з латини, французької й польської мов, історії. З 1817 - вільний слухач словесного відділення філософського факультету Харківського університету. Одночасно викладав студентам польську мову, а з 1818 - французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат. З вересня 1820 читав у Харківському університеті російську історію, географію та статистику. У жовтні 1820 витримав кандидатський та магістерський екзамени, 1821 дістав ступінь магістра словесних наук, захистивши дисертацію на тему: "О пользе истории вообще й преимущественно отечественной й о способе преподавания последней". У січні 1823 отримав кафедру російської історії, яку займав до 1849, спершу у званні ад'юнкта, а з 1826 - екстраординарного професора. З 1827 - інспектор Харківського інституту шляхетних дівчат. 1.09.1827 на університетському зібранні виголосив промову "Про деяку обізнаність з давніми слов'янськими звичаями і життєвим укладом", яка привернула увагу Московського товариства історії та старожитностей російських (Московское общество истории й древностей российских), яке 12.01.1828 обрало його своїм дійсним членом. Від 31 січня до 27 червня Г.-А., крім російської історії, читав лекції з естетики, загальної історії російської словесності та слов'янської мови. 19.09.1828 затверджений на посаді ординарного професора Харківського університету. 1829, 1833 та 1837 обирався деканом. 1831 на Г.-А. покладено керування навчальною частиною в Полтавському та Харківському інститутах шляхетних дівчат. З 8.12.1841 - ректор Харківського університету. Обіймав цю посаду два чотириріччя, після чого пішов у відставку, маючи чин дійсного статного радника, отриманий 13.01.1843. 17.01.1855 Харківський університет у день 50-річчя існування обрав Г.-А. своїм почесним членом. Був також членом Московського товариства шанувальників російської словесності (Московское общество любителей российской словесности), Королівського товариства друзів науки у Варшаві. Після виходу у відставку деякий час працював у Харківському і Полтавському інститутах шляхетних дівчат.

Літературну діяльність розпочав 1817. Друкував у журналі "Украинский вестник" російські переклади творів Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мільтона, Ж. Расіна, Ж. Деліля, П. Ж. Кребійона, Горація та ін. 1818-25 виступив з вільними перекладами публіцистично-філософських статей І. Красіцького та інших польських авторів ("Критика", "Нечто для сочинителей", "О поєзии й красноречии" та ін.). У дусі естетики просвітницького реалізму написані найкращі оригінальні твори Г.-А. українською мовою: "Справжня Добрість - писулька до Грицька Пронози" (1817), "Пан та Собака" (1848), "Солопій та Хівря, або Горох при дорозі" (1819), "Тюхтій та Чванько" (1819), "Батько та Син" (1827) тощо. Г.-А. - перший в укр. літературі автор доромантичної балади "Твардовський" (1827). Здійснив також вільний переспів балад А. Міцкевича "Пані Твардовські" та Й.-В. Гете "Рибалка". Його перу належить кілька переробок Горацієвих од. В останні роки створив ряд ліричних медитацій в яскравому народнопісенному дусі ("Не виглядай, матусенько...", "Текла річка невеличка" та ін). Кращі твори Г-А. збагатили культуру українського художнього слова, внесли нові елементи до української поетики (різностопний ямб, коломийковий вірш). Небожем Г.-А. був укр. композитор і співак С. С. Гулак-Артемовський (1813-1873).

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

© 2012-2024 Національний університет «Києво-Могилянська академія»
вул. Сковороди 2, Київ 04070, Україна