Волчанецький Денис Васильович

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:06

- професор хірургії

Волчанецький Денис Васильович (1751, х. Купчин Шишацької сотні Миргородського полку, тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл. - р. см. невід., м. Ярославль, тепер РФ) - професор хірургії. Походив з родини священика. Вчився у КМА до класу риторики. Потім вступив до Московської медично-хірургічної школи. 1772 одержав звання підлікаря, але продовжив освіту в Санкт-Петербурзькій адміралтейській госпітальній школі під керівництвом відомого вченого-медика X. Тихорського. 1776 одержав знання лікаря і призначення до 1-го Єлисаветського батальйону, організував Єлисаветський гарнізонний госпіталь (1777) і був його першим директором. 1783 призначений лікарем Київського полку, з 1793 очолював Київський воєнний госпіталь. 1795 знову призначений до Єлисаветського госпіталю головним хірургом, одночасно - професор хірургії Єлисаветської медично-хірургічної школи. Після її ліквідації працював оператором Київської лікарської управи. 1802 призначений інспектором Ярославської лікарської управи, де залишався до кінця життя. В.- автор наукових праць: "Про неврозу", "Про пухлини", "Про отруєння ріжками". Ним розроблена техніка операцій при гангрені нижніх кінцівок. Перу В. належить перший медико-топографічний опис Ярославської губернії.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Величко Самійло

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:05

- історик, автор козацького літопису

Величко Самійло народився близько 1670 року в с. Жуки Полтавської сотні Полтавського полку, тепер Полтавського р-ну Полтавської обл, помер за деякими даними - після 1728, але офіційних даних не існує. Історик, автор козацького літопису, що охоплює час від 1648 до 1700 років. Походив з козацького роду. Вчився у КМА перед 1690, бо з цього року почав служити у домі генерального писаря Василя Леонтійовича Кочубея, був його дворянином, тобто служив "в усіляких домашніх справах", а найбільше писарем. В. Кочубей використовував В. для особливих доручень, включаючи його "у найпотрібніші і секретні на той час військові справи", навіть ті, що йшли цареві, і циферні (зашифровані) до господарів волоського і мунтянського. Через В. проходила й та кореспонденція, про яку І. Мазепа не знав. У такому статусі прослужив 15 років і на поч. 1705 уведений до Генерального війська, канцелярії, де пробув старшим канцеляристом 4 роки, тобто до падіння гетьмана І. Мазепи. Брав участь у його походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам (після повстання С. Палія 1701-1702). Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана. В кінці 1708 заарештований і ув'язнений як людина, наближена до І. Мазепи. Припускають, що з ув'язнення вийшов 1715 за сприяння сина В. Кочубея. Відтоді жив у Жуках і Диканьці на Полтавщині, де були маєтки Кочубеїв. У Жуках ним було написано літопис, перший том якого датується 1720. Тут же навчав підлітків письму, а вони допомагали В. в його роботі, бо, очевидно, під час праці над другим томом літопису В. почав втрачати зір. Остання його робота - "Космографія" (1728) - перекладена на книжну укр. мову.

Літопис В. складається з двох книг, які мають свій розподіл на частини і розділи (перша книга) чи тільки розділи (друга книга). У першій - кожна частина описує рік, у другій - розділ описує рік. Перша книга постала з потреби перекласти на "історичний стиль" вірш, книгу польського поета "Wojna Domova" ("Громадянська війна"), але, будучи істориком поважним та керуючись історіографічними принципами, що розроблялись у КМА, літописець доповнює, коригує і виправляє розповідь польського поета даними з козацьких літописів, "Діаріуша" С. Зорки й доступних йому книг, зокрема "Вступу в історію європейську" С. Пуффендорфа (з 1718). В. використовує також польські хроніки О. Ґваньїні та М. Кромера, посилається на українські стародруки тощо. Перша книга закінчується подіями 1659, як і твір С. Твардовського, але дійшла до нас не повністю (втрачено кінець першої, повністю другу, третю, четверту і перший розділ п'ятої частини, де описувалися роки війни Б. Хмельницького). Друга книга збереглася краще, прогалини там невеликі, щоправда, бракує кінця. Охоплює події від 1660 до 1700, хоча літописець обіцяє розповісти й про події після 1700, але чи виконав обіцянку невідомо. Остання дата, подана в літописі, - 1725 - рік смерті імператора Петра І, є посилання на 1722. Друга книга будується на великому джерельному матеріалі, у текст уведено багато автентичних документів, хоч і тут, і в першій книзі є ряд власних стилізацій автора під документи. Робить посилання В. і на "Синопсис", "Скарбницу" і "Stary kоsciol zachodni" І. Галятовського, "Четьї Мінеї"' Д. Туптала, "Вечерю душевну" С. Полоцькою, використовує мотиви поеми "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, подає уривок із астрономії Т. Ормінського, використовує краківські газети. До літопису введено ряд поет. пам'яток як анонімних, так і авторів відомих: О. Бучинського-Яскольда, А. Барановина, В. Ясинського, І. Величковського та ін., якими ілюструється розповідь. Сам літописець був збирачем книг та рукописів, мав власну бібліотеку, рукописи свої також вкладав у літопис. Користувався виробленою книжною українською мовою ("козацьке наріччя"), був добре знайомий з законами риторики, правилами версифікації, оперував образами античної міфології, тобто виявив знання у тому обсязі, що міг набути у КМА. В. вперше поставив за мету створити велику історію України. Очевидно, мав намір дописати її, додавши період до повстання Б. Хмельницького. Його рукопис починається з перекладу записок М. Титловського, що описував походи турків проти Речі Посполитої (1620-21), але початок цього перекладу не зберігся, є також посилання на 1595 і 1619. У промові С. Зорки на погребі Б. Хмельницького (неавтентичній) В. пробує говорити про найдавнішу історію русів (українців). Повстання Якова Остряниці описується через переклад польського діаріуша С. Окольського "Про війну гетьмана Острянина з поляками 1638", до якого літописець додав свою передмову, творячи її на основі "коротких козацьких записок". За своєю ідеологією В. - прихильник ідеї про рівнозначність козацького стану шляхетському, але засуджує вищу козацьку старшину, яка прагнула утворити вищий стан, і гетьманів, які спричинилися до розв'язування міжусобних чвар. Загальна орієнтація В. проросійська, але він негативно ставиться до рос. зловживань і наруг в Україні. В. першим з українських істориків почав критикувати джерельний та історичний матеріал, хоч і сам часто помилявся, йдучи за джерелами, яким довіряв. Вій дбав про естетичний ефект при читанні свого твору, через що увів до літопису худ. описи та оповідання, користувався образним словом, відтак його стиль набув ознак художньої прози. Такі ознаки також мають стилізації документів чи спроби відтворити документів, зміст якого літописець знав коротко, але самого документу під рукою не мав. В. був значною мірою одним із творців прозового стилю українського бароко і серед сучасників не мав собі рівних. Літопис В. - багатовимірний твір. Це і літопис, й історичне дослідження, й художній твір (місцями публіцистичний), і збірка документів, й антологія літ., творів різних авторів і жанрів. Загалом же - це пам'ятка, визначна у тогочасній українській культурі. Літопис зберігся у двох списках: автографі й так званому спискові М. Судієнка. Різниця між ними невелика: останній список дещо доповнює автограф, що був відкритий 1840 російським істориком М. Погодіним. Видала твір 1848-64 Київ. археографічна комісія (три томи займав сам текст, а том 4 - додатки до нього). Літопис у автографі був прикрашений портретами українських гетьманів.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Величковський Петро Іванович

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:06

- богослов, філософ, письменник, перекладач, архімандрит

Величковський Петро Іванович, чернече ім'я Платон, схимницьке Паїсій Святий (2.12.1722, м. Полтава. 15.11.1794, Ніамецький монастир, тепер Румунія) - богослов, філософ, письменник, перекладач, архімандрит. Походив з родини протоієрея Полтавської Успенської церкви Івана Величковського та його дружини Ірини. Полтавськими протоієреями були прадід і дід. Прадід - відомий український поет І. Величковський. Прадід по матері - купець, єврей Мандя, що перейшов з сім'єю у православ'я, започаткувавши знаний в Україні рід Манденків. 1727 помер батько В. Мати разом зі своїм братом Василем Манденком та старшим сином Іваном Величковським просила архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії Р. Заборовського визнати їхнє право на наслідування батькового протоієрейського престолу. Архієпископ задовольнив їхнє прохання. Брат В., Іван, впродовж 5 років був протоієреєм полтавським, помер, коли В. було 13 років. 1734 В. вступив до КМА, де навчався 4 роки одночасно з Г. Сковородою. Поїхав до Любецького Антоніського монастиря з метою стати ченцем. Через деспотичне ставлення ігумена Германа Заборовського В. залишив монастир і, перейшовши по кризі Дніпро, дістався до Медведівського Микільського монастиря, де на день Преображення Господнього 1741 прийняв чернечий постриг від ігумена Никифора Руновського.

Невдовзі В. з ченцями Нартифієм Андрієвим та Криснентом Даниловим вирушив до Києва. Прийнятий до КПЛ, працював гравером у майстернях Лаврської друкарні. У Києві В. дізнався, що його мати, яка болісно переживала вибір сина, нарешті змирилася й сама прийняла чернечий постриг у Полтавському Покровському монастирі. В. залишив Україну й вирушив до Молдавії (1743). У скиті Святителя Христового Миколи Чудотворця, що у Трай-стенах, В. вперше побував на святковій літургії за афонськими традиціями. Влітку 1746 залишив Молдавію і дістався святої гори Афон. 1750 його відвідав старець Василій з Молдавії, від якого В. прийняв постриг в мантію. 1758 рукоположений у сан священика. З дозволу ігумена монастиря Пантократора, котрий перебував під покровительством Запорозької Січі, оселився у старій келії св. пророка Іллі, де заснував Свято-Іллінський монастир. Цей монастир став поряд із монастирем Св. Пантелеймона найбільшим на горі Афон. Братію його становили українці Тут В. вивчав святоотечеські аскетичні писання - твори Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського, Нового Богослова та ін., переважно отців-ісихастів. Разом з ченцями займався перекладами їхніх творів. Кількість братії монастиря весь час зростала, і В. разом із 64 ченцями 1763 залишив Афон і з дозволу митрополита Молдовлахійського Гавриїла Каллімаха оселився у Святодухівському монастері, біля Драгомирни на Буковині. Статут монастиря був по чину Василя Великого Кесарійського, служби велися поперемінно румунською і церковнослов'янською мовами. У Драгомирні В. прийняв схиму - найвищий ступінь чернецтва, який передбачав затворництво, суворі обмеження.

У цей час він написав свій основний твір "Об умной или внутренней молитве". Коли ж Буковина в результаті Російсько-турецької війни 1787-91 відійшла до Австрії, В. перейшов з Драгомирни до Секульського монастиря, а через 4 роки на прохання митрополита очолив сусідній Ніамецький монастир ((1779), найбільший у Молдавії. Тут прийняв сан архімандрита (1790). Працював над перекладами, і насамперед над "Філокалією", на церковнослов'янську мову. Значну частину свого часу і сил приділяв бідним, заснував у монастирі шпиталь, розвинув різноманітні ремесла і 1794 занедужав і помер. 19.11.1794 його поховано у головній церкві Вознесіння Господнього Ніамецького монастиря. На могильній плиті слов'янськими і румунською мовами зроблено такий напис: "Здесь почиваеть блаженний отец наш ієросхимонах й архимандрит старец Паисий, малороссиянин, иже от Афонской горы с 60 учениками в Молдавию пришед й тут множество братій собрав й об-щежитіе собою обновив, ко Господу от іде 1794 года ноября 15: во дни благочестваго господаря Михайла Суджу воєводи й преос-вящениаго митрополита Іакова".

В. був одним з найвизначніших наставників і вчителів духовного життя. Він не створив нового вчення. Але, використавши давні автентичні східно-церковні монастирські та ісихастські традиції, поєднавши їх різноманітні течії та напрями, вдихнув нове життя в східнослов'янське й молдово-валаське чернецтво.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Ведель Артем Лук'янович

Деталі

Дата публікації: Вівторок, 02 серпня 2011, 13:04

- композитор, диригент, співак, скрипаль

Ведель (Ведельськинй) Артем Лук'янович (1767, м. Київ - 14.07.1808, там само) - композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в сім'ї київського міщанина Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, можливо, у квітні, бо цього місяця, 13 і 29 числа за старим стилем, церква відзначає великомучеників Артемона й Артемія. Садиба родини Ведельських містилася на Подолі у парафії Різдво-Предтечинської (Борисоглібської) церкви. Хата з городом і садком стояла на розі сучасних вул. Братської та Андріївської. Тут В. жив до 1788, з квітня 1792 до весни 1796 та з літа 1798 до серпня 1799. Тут і закінчив свій земний шлях. Батько В. Лук'ян Власович Ведельський (1730 -1815) був художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель - вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Так композитор підписував власноручно написані листи, на прізвище Ведель виписані його військовим документом. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: "Маю однородного в себе Артема Ведельського" і підписується: "Київський міщанин Лук'ян Веделльський".

В. навчався в КМА до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. У КМА В. почав компонувати свої перші муз. твори, диригував студентським хором та оркестром, виступай як соліст і скрипаль. Співак з хору, яким керував В. у КМА, розповідав згодом дослідникові В. Аскоченському: "...це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і надзвичайно тактовний". 1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором КМА С. Мисливським з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна (до 1790), а після його відставки - Олександра Прозоровського. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням в імперії посідали визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою. Для керівництва ними підбирались найрізноманітніші музиканти. Отже, вже тоді талант В. був визнаний музичними колами і дістав високу оцінку. Формально В. був зарахований на службу й отримував зарплату на будівництві в Кремлі приміщення "Присутственных мест" (з 17.03.1788 до 27.05.1791), згодом він числився у штаті VI Депутатського Сенату підканцеляристом (від 28.05.1791 до 1.12.1792). Під час п'ятирічного перебування в Москві композитор мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. 1.12.1792 за проханням В. його звільнено в чині канцеляриста Сенату.

З кінця 1792 В. живе у батьківському домі. Деякий час знову керував хором КМА. У Києві тоді особливо славилися церковні хори, а зі світських - хор та музична капела генерала А. Леванідова при штабі українського піхотського корпусу. На поч. 1794 В. очолив капелу. Водночас керував хором солдатських дітей. Леванідов високо цінував і шанував талант В. і всіляко сприяв його музичній діяльності. Дуже швидко просувався він і у військовій службі, 1.03.1794 його призначено канцеляристом штабу, 27.04.1795 - молодшим ад'ютантом, а 24.09.1796 - старшим ад'ютантом штабу з капітанським рангом. Музична діяльність В. у цей час була дуже плідною. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа. У березні 1796 ген. Леванідова призначено генерал-губернатором Харківського намісництва. До Харкова переїхав також і композитор, взявши з собою найкращих співаків і музикантів. Тут він організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти: "Воскресни Боже" та "Услыши Господи глас мой" (6.10.1796) та ін. Названо лише датовані твори, але в цей час композитор міг написати ще ряд інших композицій, зокрема двохорний концерт "Господь пасет мя". У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти В. вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах. На поч. 1797 за наказом імператора Павла І корпус Леванідова розформовано, Харківське намісництво ліквідовано, і Леванідов залишив Харків. Царським указом усі "не положені" за штатним розписом полкові капели було ліквідовано, і В. подав рапорт із проханням про відставку. Указом Державної військової колегії від 12.10.1797 В. "от воинской службы на собственное пропитание отставлен с тем же чином с ношением мундира". Перейшов працювати у цивільне відомство Олексія Григоровича Теплова, губернатора новоствореної Слободо-Української губернії. О. Теплов у молодості дістав прекрасну музичну освіту. Він ставився до В. якнайкраще. Композитор продовжував свою музичну діяльність, розпочату при генералові А. Леванідові: керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу у Казенному училищі при Харківському колегіумі, його учні посідали найперші місця у придворній капелі Санкт-Петербурга, Москви та Петербурзьких митрополичих хорах. Диригент Санкт-Петербурзької придворної капели, видатний композитор Д. Бортнянський відгукувався про веделівські вокальні класи як про "музичну академію". Але поступово культурно-мистецьке життя Харкова занепадає. Ліквідовано театр, губернський хор й хори у військових частинах, симфонічні оркестри, виконання творів В. у церквах заборонено.

Наприкінці літа 1798 В. виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами. Написав два концерти: "Боже законоприступницы восташа на мя" (11.11.1798) і "Ко Господу всегда скорбыти ми". Виконувалися ці концерти у Київському Братському Богоявленському й Софійському соборах. Але можливостей застосувати свої здібності В., очевидно, не бачив. Він писав своєму учневі: "Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се ні те, але що робити?" На початку 1799 він став послушником КПЛ, але залишив монастир, відмовившись стати ченцем. Вірогідно, це викликало невдоволення митрополита й архімандрита КПЛ І. Малицького. Коли знайшли в КМА книгу "Служба преподобному отцу нашему Нилу", де на чистих без друку сторінках були написані "нелепости", що ображали царську сім'ю, І. Малицький звинуватив на підставі ніби подібності почерку В., який дружив з викладачами КМА і часто там бував. З власної ініціативи він вислав своїх служителів, вони підстерегли В. на вулиці й припровадили до КПЛ. І. Малицький 25.05.1799 об'явив В. божевільним й передав київському коменданту Ф. Л. Вігелю під варту. Поки в Петербурзі вирішувалась справа В. віддали батькові під опіку. 10.07.1799 прийшло розпорядження генерального прокурора Санкт-Петербурга, де зазначалося: цар "повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Києве й держать без выпуску". А вже 1.08.1799 київський губернатор П. І. Салтиков рапортував, що капітан В. "в дом сумасшедших для содержания без випуску отдан". Наступник імператора Павла І імператор Олександр І на справі В. 15.05.1802 написав: "...оставить в нынешнем полонений". 9 років промучився композитор у київській божевільні. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. 14.07.1808 обірвалось його життя. Поховано його на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила В. - невідомо. Твори В. були заборонені. Але вони поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. Повного обсягу музичної спадщини композитора ми ще не знаємо. На сьогодні відомо близько 80 муз. творів. Серед них 31 хорових концертів, 6 тріо, серед яких "Покаянія отверзи ми двери", 2 Літургії Іоана Златоустого, Всеношна та 1 світський кант.

За матеріалами енциклопедичного довідника
"Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."